Объяснение:
1. Наливаємо у дві пробірки по 1 мл розчину етанової кислоти.
У першу додаємо декілька крапель розчину лакмусу. Колір лакмусу змінився на червоний.
Рівняння електролітичної дисоціації оцтової кислоти.
СН3СООН ↔ СН3СОО - + Н+
Етанова кислота виявляє кислотні властивості й у водному розчині дисоціює з утворенням йонів Гідрогену, змінюючи забарвлення індикаторів.
Нейтралізуємо кислоту розчином лугу. Лакмус набув кольору нейтрального середовища (став фіолетовим).
Рівняння реакції :
CH3COOH + NaOH = CH3COONa + H2O
Дана реакція є реакцією нейтралізації. Індикатор набув кольору нейтрального середовища.
У другу пробірку насипаємо трохи порошку магнію . Виділення бульбашок газу.
Рівняння реакції :
2CH3COOH + Mg = (CH3COO)2Mg + H2↑
Ознакою перебігу реакції є поява газу. Активні метали витісняють водень з розчину етанової кислоти.
2. Наливаємо у дві пробірки по 1 мл розчину оцтової кислоти.
У першу пробірку додємо трохи порошкоподібного магній оксиду. Розчинення порошку, розчин стає прозорим.
Рівняння реакції :
2CH3COOH + MgO = (CH3COO)2Mg + H2O
Ознакою перебігу реакції є розчинення осаду. Етанова кислота взаємодіє з основними оксидами.
У другу пробірку додаємо натрій карбонату. Виділення бульбашок вуглекислого газу.
Рівняння реакції :
2CH3COOH + Na2CO3 = 2CH3COONa + H2O + CO2↑
Ознакою перебігу реакції є виділення газу. Етанова кислота витісняє більш слабшу карбонатну кислоту з її солей.
ВИСНОВОК: подібність властивостей органічних і неорганічних кислот, характеризують такі властивості етанової кислоти:
- змінює колір індикаторів;
- реагує з металами, що стоять у ряді активності металів до водню;
- реагує з основними оксидами;
- реагує з солями слабших за неї кислот (наприклад, з карбонатами).
Объяснение:
Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка — Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою. Було власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита та, як той пуцьвіринок, знов рот роззявлює. Усю зиму й осінь з хати не випустить: "Не ходи, синку,— каже,— холодно, змерзнеш, та ще, крий боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш". Прийде весна або літо — знов не пуска: "Не ходи, синку: душно, сонце напече головку, голова болітиме". Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба у неділю поведе до церкви та за ним і не молиться, та обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка лика дере. "Ходім, мамо, додому,— хлипа,— їсти хочу!" То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословенія. Як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи... Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати.
Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки. Та од чого б їм і пошерхнуть? Зроду не то щоб ціп або косу у руках подержав,— не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимести хату. Було старий і стане доказувать жінці:
— На яку радість ми його вигодували? Який з його хазяїн буде? Що з ним станеться, як ми помремо?.. Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!
— Е, чоловіче,— одкаже жінка,— як бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!
Уже Павлусеві минув і двадцятий, вже б він і на вечорниці пішов, так мати не пуска.
— Не ходи туди, синку,— каже,— на вечорницях збираються самі п’яниці та розбишаки; там тебе обидять, віку тобі збавлять. Почекай трошки — я сама знайду тобі дівчину, саму найкращу на всьому світі, саму роботящу, вона буде тебе і годувать, і зодягать, і доглядать як рідна мати.
Так не привів же їй бог оженити сина. Раз вночі розвередувавсь Павлусь, як на живіт кричить: "Меду та й меду!" У старих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?.. Устала мати, накинула на себе свитину, не схотіла будить наймичку і сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час піднялась фуга, що не то що уночі, а вдень не побачила б світу божого. Бігала, сердешна, бігала од хати до хати (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставать) та якось уже випросила у попа. За один цільничок обіщала бузівка подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, і що ж?.. Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький — ніяк його і не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога та й вмерла. За нею вслід і батько ноги простяг, а наш Павлусь і не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.
