ВІТЕР — символ духу, дихання Всесвіту; невловимості, неусвідомленості; швидкості; якоїсь звістки (як правило, однієї); шкоди, руйнації і водночас оновлення. В. — конкретне вираження однієї з основних стихій світобудови повітря (інші — Земля, Вода, Вогонь). У багатьох міфологіях йому приписують величезну міць руйнівного характеру. У давніх греків богом вважався Еол, що мешкав на острові Еолія у печері, де він стримував вітри. Починаючи з Гомера, образ Еола набирає поетичного характеру, що знаходить відображення в європейській літературі: сам Еол стає символом Вітру. Особливе значення мають вітри Борей та Зефір (у римській міфології — Аквілон та Фавоній), які часто вживаються у поетичній мові. У давньоіндійській міфології бог вітру Ваю — життєве дихання — виник із дихання Пуруши — першо-людин, з якої утворено елементи космосу та вселенської душі. У Старому Заповіті дихання Яхве пов'язано з безперервним створенням світу. Божественний подих надає людині незвичайних якостей — надзвичайної сили, яснобачення, дару пророцтва. В українському фольклорі і в поезії широко використовується народна символіка, пов'язана з вітром.
Определение «чистое искусство» сложилось в русской критике как отрицательное в 40-50-х годах. Еще о Жуковском и Батюшкове так говорить было нельзя. Чувствовалась большая содержательность их поэзии, позитивные достоинства ее формы. Позднее, по недоразумению и в связи с назойливым подчеркиванием идеологического «консерватизма» Жуковского, это уничижительное определение расползлось и на него как на поэта. В 40-50-х годах ярко заявляет о себе поэтическое творчество А.А. Фета, Ф.И. Тютчева как своеобразная реакция на демократические ориентации, которые шли от Некрасова и Белинского. Оба поэта - Фет и Тютчев - были вне укреплявшегося направления в литературе, закладывали ее новую родословную. Их начинания были подхвачены А.Н. Майковым, Я.П. Полонским, А.К. Толстым. Поэты этой группы искренне полагали, что поэзия должна говорить о вечном свободно, без принуждения. Никакой теории над собой они не признавали
Какой корень в слове пьет, льет, бьет, шьетПЬет, ЛЬет, БЬет, ШЬеттут без корня по моему..это не мое - с форума в нете-qбить- би/ть- би - корень, а -ть- суффикс? А окончание? Нулевое или его нет? /q Неопределенная форма глагола имеет окончание -ть (-ти) и нулевое окончание в глаголах на -чь. Значит в слове "бить" -ть - окончание-Все остальные глаголы с безударным окончанием относятся к первому спряжению. К первому же спряжению относятся некоторые глаголы на -ить, однако гласный и в таких глаголах входит в состав корня и при спряжении чередуется со звуками й и э : пить ; пью ; пьешь ; пьет и так далее. Среди таких глаголов числятся: лить , шить , бить , брить и другие.
ВІТЕР — символ духу, дихання Всесвіту; невловимості, неусвідомленості; швидкості; якоїсь звістки (як правило, однієї); шкоди, руйнації і водночас оновлення. В. — конкретне вираження однієї з основних стихій світобудови повітря (інші — Земля, Вода, Вогонь). У багатьох міфологіях йому приписують величезну міць руйнівного характеру. У давніх греків богом вважався Еол, що мешкав на острові Еолія у печері, де він стримував вітри. Починаючи з Гомера, образ Еола набирає поетичного характеру, що знаходить відображення в європейській літературі: сам Еол стає символом Вітру. Особливе значення мають вітри Борей та Зефір (у римській міфології — Аквілон та Фавоній), які часто вживаються у поетичній мові. У давньоіндійській міфології бог вітру Ваю — життєве дихання — виник із дихання Пуруши — першо-людин, з якої утворено елементи космосу та вселенської душі. У Старому Заповіті дихання Яхве пов'язано з безперервним створенням світу. Божественний подих надає людині незвичайних якостей — надзвичайної сили, яснобачення, дару пророцтва. В українському фольклорі і в поезії широко використовується народна символіка, пов'язана з вітром.
Объяснение: