ответ:
описание ручьяесли хочешь понять душу леса, найди лесной ручей и отправляйся по его берегу вверх или вниз. я иду берегом своего любимого ручья ранней весной. и вот что я тут вижу, и слышу, и думаю.
2. про пузыри
вижу я, как на мелком месте текущая вода встречает преграду в корнях елей, и от этого она журчит о корни и распускает пузыри.
рождаясь, эти пузыри быстро мчатся и тут же лопаются.
3. опять описание
новые и новые препятствия встречает вода, и ничего ей от этого не делается, только собирается в струйки, будто сжимает мускулы в неизбежной борьбе. рябь же на воде, схваченная солнцем, и тень, как дымок, перебегает вечно по деревьям и травам, и под звуки ручья раскрываются смолистые почки, и травы поднимаются из-под воды и на берегах.
4. главная мысль /// идея
пусть завал на пути, пусть! препятствия делают жизнь! препятствия делают жизнь: не будь их, вода бы безжизненно сразу ушла в океан.
( этот кусок тоже: в борьбе своей у ручья есть усилия, струи, как мускулы, скручиваются, но нет никакого сомнения в том, что рано или поздно он попадет в океан к свободной воде. )
5. описание
на пути появилась широкая низина. ручей, не жалея воды, наполнил её и побежал дальше, оставляя эту заводь жить своей собственной жизнью.
6. про борьбу
весь проход ручья через лес - это путь длительной борьбы, и так создается тут время. и так длится борьба, и в этой длительности успевает зародиться жизнь. в борьбе своей у ручья есть усилия, струи, как мускулы, скручиваются, но нет никакого сомнения в том, что рано или поздно он попадет в океан к свободной воде.
7. мысли автора
привязал меня ручей к себе, и не могу я отойти в сторону, скучно становится. я сажусь на корни и, отдыхая, слышу, как там внизу, под кручей, перекликаются уверенно струи.
ответ:
вір не вір, а не кажи: «брешеш»
i
народився я на світ,
як їдного рання
моя ненька забагла
шпаків на снідання.
а я, хлопець-молодець,
мами,
серед лісу відпитав
дупло зі шпаками.
в дупло руку — не йде,
голови не впхаю,
сюди-туди край дупла —
та й сам улізаю.
ходжу голий по дуплі…
шпаченят до ката!
я в пазуху й загорнув
тії шпаченята.
вилізати б, так не
я й домудрувався,
лиш сокиру притащив,
з дупла прорубався.
гиц із дуба на коня!
кінь собі брикає,
а сокира моя все
зад йому рубає.
нагадався за сім миль,
назад подивився,
а у коня, як на сміх,
лиш перед лишився.
я і взявся йому зад
з верби підправляти,
і підправив, та й заліг
на годинку спати.
а кінь ходить по траві,
і перед пасеться,
а зад росте та й росте,
аж до неба пнеться.
а для моїх шпаченят
того було й треба —
додряпались по вербі
до самого неба.
пробудився — до шпаків —
та де вже до
аж на небі половив
свої
ото знову до верби!
а верба й пропала,
бо коняка напаслась
та й, знать, побрикала.
щастя тілько, що святі
не горшки ліпили,
але якось на той час
гречку молотили.
розказав я їм біду,
випросив полови
та з полови ізсукав
мотуз прездоровий.
вп’яв до неба та й униз!
мені й горя
аж до низу на сім миль
мотуза не стало.
згори й кажуть, що скачи!
але я не хочу,
що вгорі собі урву,
то внизу надточу.
і спускаюсь собі вниз,
мало й остається,
ще б урвати кілька раз,
а мотуз не рветься.
і висів я кілька літ,
мамина дитина,
і висохла, як дупло,
уся середина.
а рій якось пролітав
та туда й забрався,
наніс меду, щільників,
розхазяювався.
наніс меду кілька пуд,
ну його з бі
мотуз рветься — я в багно
чуть не з головою.
а тут якось по багні
і качка ходила,
на набрела,
гніздо собі звила.
яєць много нанесла.
за дітей ,
аж нечистая несе
голодного вовка.
та фурнула з голови,
а той завинувся,
поїв яйця та й на чуб
хвостом обернувся.
а я за хвіст: «гуттю-га! »
а вовк налякався
та як скочить — я і — гоп!
на світ показався!
ii
і ото вже я підріс,
літ десяток було;
дід ходив ще без штанів,
а батька й не було.
то, бувало, коли хто
в гості запрошає,
то дід сяде на полу
та мене й питає:
«а хто ж, сину, піде з нас? »
то я його гладжу:
«та хто б, — кажу, — не пішов,
все то їдно, — кажу. —
або я піду туди,
а ви сидіть, діду;
або ви собі сидіть,
а я туди піду».
а зимою холодно,
нічим затопити,
то й питається дідунь:
«що, сину, робити? »
а що ж, — кажу, — тра комусь
їхати в дубину! »
то, бувало, й каже дід:
«хто ж поїде, сину? »
то я й кажу: «хоч сидіть,
а я не поїду!
хоч посиджу я за вас,
а ви їдьте, діду! »
то, бувало, й їде дід…
а раз таки, в біса,
потягнувся вже і я
за дідом до ліса.
тілько входимо у ліс,
аж купа ломаччя!
я сокирою гу-гуп! —
заєць з-під ломаччя.
а ми собі не страшкі
«гуттю-га! » — на зайця!
та живенько до ломач —
аж там сиві яйця.
«заберімо! » — «заберім! »
зважили дрючками,
то насилу що згорнув
у шапку руками.
ото я їх і приніс,
а в нас на ту пору
розквокталася свиня,
квокче коло двору.
«пійміть, діду! » дід пійняв,
посадив на яйця…
то ми мали шість волів,
як орлів, від зайця.
зараз таки й запрягли,
припічок зорали,
то такого ж, кажу, ми
того хліба
що як то вже нам женців
прийшлося збирати,
то безрукая якась
сама прийшла жати.
і нажала ж вона нам
та кіп наскладала,
і стебла вже не було,
а та іще жала.
«а що, сину? — каже дід. —
треба спогадати,
а де-то ми ті скирти
будем закладати? »
то, бувало, я сиджу
та й дідові раджу:
«адже у нас комин е,
на комині! — кажу. —
на комині як складем,
то й не тра сушити,
а на печі, як бог дасть,
будем молотити! »
то, бувало, святий хліб
аж комин
їдна тілько нам біда,
що вклюнулись миші.
а кіт якось на полу
із дідунем грався,
від дідуня гиць на піч,
в закутку закрався…
та як хвостом замахнув —
жиди б його з’їли! —
то в помийницю скирти
так і полетіли!
подробнее - на -
объяснение: