Такий великий і різнобічний письменницький талант Миколи Гоголя створив для нас галерею незабутніх образів. Серед реальних і фантастичних персонажів — образ скромного петербурзького чиновника Акакія Акакійовича Башмачкіна. У цієї "маленької людини" з перших днів життя, здавалося, все пішло не так: мати довго не могла вибрати синові ім'я і зупинилася зрештою на імені батька своєї дитини. І прізвище було якесь непомітне, буденне і трохи смішне. І робота у Акакія Акакійовича була одноманітна і нудна, хоча нудною він її не вважав. Як зазначає Гоголь, герой його повісті не лише сумлінно і акуратним рівним почерком переписував чиновницькі папери, а робив це з любов'ю і задоволенням. Змінювалися його начальники, а він продовжував працювати на своїй скромній посаді. Дехто з його колег кепкував, що Акакій Акакійович, мабуть, народився чиновником і працює ним все своє життя. Його ніхто не цінує, не звертається до нього з добрим словом. Помічник столоначальника приносить йому папери для переписування і кладе їх на стіл — мовчки, без жодного слова, наче перед ним не людина, а порожнє місце. Колеги-канцеляристи постійно кепкують з Башмачкіна, а він наче не помічає цього, працює далі. І лише коли вже дуже дошкуляють, може кинути докірливе: "Чому ви мене ображаєте?" У тому простому докорі стільки образи і жалісливого німого крику дати йому спокій, що кривдники відступають і ще довго караються сумлінням, пригадуючи погляд Акакія Акакійовича.
Проблема "маленької людини" завжди була, є і ще довго залишатиметься актуальною. Адже людська спільнота є неоднорідною. Завжди були і будуть яскраві особистості і непомітна сіра людська маса. Питання лише у тому, як ставиться оточення до "маленької людини". Читаючи Гоголя, десь у глибині душі погоджуюся з тим, що такі люди, як Акакій Акакійович — неуспішні і меркантильні, — викликають бажання посміятися чи поглузувати з них, а окремі дії можуть викликати і роздратування. Досить згадати, як довго, латаючи діри, носив головний герой повісті свою стареньку шинель, аж поки кравець не відмовився її латати і не виніс свій присуд, що час пошити нову шинель. У Акакія Акакійовича цс викликало шквал почуттів: від простого благання полатати стару шинель (він навіть гривеника дав майстрові на похмілля аби змінити його гнів на милість) до тривалої психологічної підготовки до згоди на пошиття нової. Це був психологічний злам, бо фінансово несподівано все склалося на користь Башмачкіна (йому збільшили платню).
Нова шинель круто змінила життя Акакія Акакійовича. Можливо, сам у новій шинелі скромний чиновник відчув себе людиною. Він навіть спробував покінчити із сірою буденністю: йому сподобалося ходити вулицями міста, кутаючись у хутряний комір, а не перебігати швиденько до канцелярії, рятуючись від холоду в латаному-перелатаному "капоті". Він вперше погодився піти на вечірку до свого колеги. Загалом життя налагоджувалося. Йому смакувало шампанське і життя обіцяло приємні зміни.
Тут би й порадіти за "маленьку людину": не все так безнадійно! Можливо, проблема "маленької людини" у ній самій, а не в її оточенні? І лише одна психологічна деталь (у даному разі новенька шинель) може розірвати замкнене коло? Як виявилося, — ні! Недовго Акакій Акакійович тішився обновою. Коли у веселому настрої після двох келихів шампанського він повертався додому, на безлюдному майдані його зупинили підозрілі люди, роздягли і відібрали шинель. Для Башмачкіна це стало справжньою трагедією. Цю трагедію збагнули навіть канцеляристи, які раніше глузували з нього. Вони спробували зібрати гроші на нову шинель, але сума виявилася занадто мізерною. Тоді хтось порадив звернутися по до до знатної особи. Зверхність і брутальність знатної особи зрештою призвели до трагедії. Непомітний, нікому не потрібний чиновник, зламаний жорстокою дійсністю (одні відібрали його шинель, інші не до у її пошуках), за кілька днів помирає у гарячці. А все через байдужість і брутальність оточення. Адже злодюги, відібравши шинель, не просто роздягли убоге тіло "маленької людини", вони роздягли її душу. Башмачкіна позбавили мрії, яка спочатку здавалася йому нездійсненною, а потім стала найжаданішою у світі.
Застосувавши наприкінці повісті фантастичні елементи: привид чиновника Башмачкіна знімав шинелі з перехожих, Гоголь, на мою думку, показав, що не слід знущатися з внутрішнього світу "маленької людини". Людина має усвідомлювати, що більшість проблем криється в ній самій і що вона володіє достатнім потенціалом, щоб не просто підвести голову, а й випростатися і внутрішньо вирости в очах свого оточення. Принаймні я у це вірю.
Объяснение:
Образ мужика-порубщика, задержанного Бирюком, вызывает сочувствие не только повествователя, но и читателя: рваная одежда, плохая лошадь – всё это говорит о крайней нужде. Порубщик рассказывает, что задавлен поборами, установленными приказчиком, дом не топлен, дети голодны. Вначале он пытается просить Бирюка отпустить его, хочет вызвать в нем жалость. Но затем, видя, что лесник непреклонен, начинает угрожать, глумиться, обзывать Бирюка. Читатель понимает, что человек доведен до последней степени отчаяния. Лесник все же отпускает нарушителя, буквально выталкивает его из своей избы.
Так в рассказе «Бирюк» Тургенев изображает острое противостояние, конфликт между бедными крестьянами, каждый из которых по-своему вызывает понимание, сочувствие повествователя и читателя. Писатель заставляет нас задуматься над нравственными проблемами долга и совести, милосердия и прощения.
По данным рассуждениям можно сделать вывод о том, что судить человека по внешности нельзя. Каждый из нас индивидуален и имеет свойственные только ему черты лица и другие внешние признаки, но чтобы сделать какие-то выводы о человеке нужно не довольствоваться первыми впечатлениями, а получше узнать его.
Объяснение:
Рассказал сосед.
На лето уезжал он на дачу, кота куда девать? Епстеснно, с собой забрал. Мышей там развелось... на кота большие надежды возлагались. Ленивый избалованный городской котяра, надежд не оправдал. Продолжал целыми днями дрыхнуть и жрать, жрать и дрыхнуть. Иногда вытаскивал свою толстую пушистую задницу на улицу, где лениво наблюдал за птичками.
Дачные мышастые до того обнаглели, что чуть ли не пешком по спящему коту ходили, ели и пили из его мисочек. Терпение у товарища лопнуло, поехал за мышеловками. Накупил с десяток и раставил в разных местах домика. Потом, мышеловки стали пропадать. Грешил на мышей - Терминаторов, на домового Вскоре нашлась разгадка пропаж.
Котяра распробовал пойманную убитую ловушкой мышь, понравилось. Как попадётся мыша, он её вместе с мышеловкой утаскивал в укромное место и там поедал. Само собой, ловушку не приносил на место назад. Хозяину оставалось переворачивать дачу вверх дном, в поисках котовых нычек. Ленивая и хитрая морда, так и не научился сам ловить, ждал, когда какая нить попадётся. Ему только оставалось периодически обходить мышеловки и проверять, не попалось ли чего.
(тип вообще просто с интернета списать)