Сюжет повести М. М. Пришвина довольно прост. Двенадцатилетняя девочка Настя и ее десятилетний брат отправляются далеко в лес за клюквой. Поссорившись по дороге, они пошли разными путями к заветной палестинке, где по рассказам их отца клюквы должно быть видимо-невидимо. Настя пошла по протоптанной большой тропе, посчитав, что раз все идут в ту сторону, значит, там и клюква растет. Митраша, наоборот, отправился по едва приметной тропинке, решив, что там, куда ходят все люди, не может быть много ягод. У него был компас, и мальчик шел вперед, вспоминая рассказ отца и строго следуя показаниям прибора. Оба они испытали много трудностей из-за своего упрямства, потому что добирались к цели поодиночке, хотя, как оказалось, и проторенная тропа, и еле заметная тропинка ведут в одно место. Детям очень Травка, собака умершего лесника. Она утешила отчаявшуюся найти брата Настю, испугавшуюся змеи. А Митю она просто вытащив из болота. В конце-концов все закончилось благополучно. Дети проявили твердость характера, выдержку, волю, нашли общий язык с силами природы и с ее преодолели все трудности. Но этот реалистичный сюжет — только внешняя канва произведения, были по авторскому замыслу. Свое представление о природе, мысли о взаимоотношениях с ней человека М. М. Пришвин воплотил в сказочной части повести. Помимо героев — людей в произведении живут и герои — представители мира природы. У писателя она одухотворенная, живая. Автор убежден, что птицы и звери воспринимают мир пусть и своеобразно, но достаточно тонко и сложно. Они знают «слово прекрасное», только воспроизводят его каждый по-своему. Они очень нуждаются в доброжелательном отношении человека и, услышав приветливое «здравствуйте», отвечают торжествующим хором разноязыкого приветствия. Мудрый Антипыч не напрасно обещал рассказать именно Травке, что такое правда, потому что «она с одного слова все понимает», а вы, глупенькие, спрашиваете, где правда живет». Пусть собака воспринимает людей не так, как мы, ведь для нее все люди делятся на Антипыча с разными лицами и на врага Антипыча. Но «своей чистой душой» животное понимает главное — есть люди добрые, любящие природу, а есть злые, чуждые природе. И открытая Антипычем правда вековой суровой борьбы за любовь свойственна также всей природе.
В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.
