Переродження Скруджа відбувається під час Різдва, а це період Добра і Радості. "Принцип Добра завжди перемагає, незважаючи на щонайневдячніші обставини і тяжкі перепони", — так писав Діккенс про ці дні.
Подорожуючи з духами Минулого, Теперішнього і Майбутнього, Скрудж починає розуміти, як багато він втратив у житті, і головне — перестав дивитися на світ як дитина, перестав радіти і перестав давати радість іншим. Час невблаганно іде, приходить смерть. Як про нього згадають люди? Тільки назвуть "старим скнарою".
І Скрудж починає розуміти, що гроші — це не головне в житті. "Звичайно, добре слово, привітний усміх грошей не коштує; але часом добре слово — дорожче нам від великих коштів", — так думає тепер Скрудж. Тобто він починає бачити у своїх ближніх, — навіть у тих, хто не має ні грошей, ні долі, — таких самих людей, як він сам. І дивна річ — він став почуватися щасливим: "Я почуваю себе легким, як пушинка; щасливим, як ангел, веселим, як школяр; у мене голова крутиться, як у п'яного... Ой, який же я щасливий!"
Скрудж зрозумів нарешті, що щастя в тому, щоб приносити добро людям. Ось чому він перероджується,
І далі у Діккенса все відбувається, як у казці: "Скрудж став таким добрим другом, добрим господарем і доброю людиною, що навряд чи й був другий такий у доброму старому Лондоні або в якому іншому доброму місті в доброму старому світі".
Маша троекурова рано лишилась матери. она жила в имении своего отца — богатого и знатного барина. еще в детстве маша поражала всех своей красотой, а в семнадцать лет красота ее была в полном расцвете. отец любил ее до безумия, однако она привыкла скрывать от него свои чувства и мысли. маша много читала — в ее распоряжении была огромная библиотека, составленная в основном из сочинений французских писателей xviii века (ее отец ничего не читал, кроме «совершенной поварихи»). у маши не было подруг, она выросла в уединении. правда, еще в детстве она любила играть с сыном приятеля отца андрея гавриловича дубровского, владимиром, но то было давно и почти забылось. жены и дочери соседей редко бывали у троекуровых. кирила петрович отдавал предпочтение мужской компании. с любимым романом маша уходила в сад, уединялась в беседке и погружалась в свои девические мечты. ее уединение нарушил прибывший в имение француз дефорж — учитель, которого кирила петрович выписал из москвы для своего сына саши. на самом деле это был владимир дубровский. в имение его желание отомстить кириле петровичу за отца. однако, увидев машу и полюбив ее, он отказался от мести. маша тоже полюбила дефоржа. молодые люди вместе гуляли, беседовали, играли на фортепиано. внимание, доброта, человеческое понимание, которыми обделил ее отец, маша нашла у дефоржа. любовь заставила дефоржа открыться во всем маше. молодые люди наверняка поженились бы, если бы встретились при других обстоятельствах. троекуров говорил когда-то своему товарищу: «слушай, брат, андрей гаврилович: коли в твоем володьке будет путь, так за него » но судьба распорядилась по-другому. машу против ее воли обвенчали со старым князем верейским. маша пыталась тронуть князя своим искренним письмом, рассказав о своих чувствах к другому человеку. но ошиблась. князь верейский показал письмо маши кириле петровичу. свадьбу решили ускорить. до последней минуты маша ждала владимира, надеялась, что он избавит ее от ненавистного ей человека. но все получилось иначе. и здесь, наверное, виновата сама маша. при последней встрече с владимиром она говорит ему, что, если ее насильно поведут под венец, «тогда, тогда делать нечего, явитесь за мною — я буду вашей женой». а почему не стать женой дубровского, не дожидаясь этого? по-моему, дело в том, что владимиру, по сути, нечего дать ей. он беден, разорен, к тому же вожак разбойников. а потом марья кириловна привыкла к определенному образу жизни, жила в достатке, не знала забот о хлебе насущном. воспротивиться воле отца у нее не хватило характера. и мне жаль ее.
Васiль быкаў незагойная рана мiнаюць часiны - знiкаюць руiны, злятаюць з палёў груганы. i толькi ў сэрцах , не сцiхаюць незагойныя раны вайны. мiхась васiлёк буяе над абшарамi сцюдзёны асеннi вецер, змятае пад прызбы пажоўклае лiсце, гайдае мокрае галлё ў садку. гарэзным свавольнiкам выскаквае ён з-за вуглоў на цесны панадворак, цярэбiць саламяную страху хлеўчука, нiбы дурэючы, тузае па тэклiнай спiне блытаныя махры яе хусткi. ад ветру i холаду ў старой макрэюць запалыя вочы, яна раз-пораз выпростваецца i, прыставiўшы да чурбана выслiзганае тапарышча, ражком хусткi выцiрае слёзы. потым яна стомлена ўздыхае i акiдвае позiркам тыя некалькi паленцаў, што ўжо адсечаны ад жардзiны. жанчына вельмi стамiлася, а насекла столькi, што не хопiць i разу прапалiць у печы. спачыўшы з хвiлiну i аддыхаўшыся, яна зноў прыступае нагой на тую жардзiну i ўзмахвае вышчарбленай сякерай. над пустым бульбянiшчам тэклiнага агароду, над недалёкiм выганам i дарогай, што, узбегшы на ўзгорак, хаваецца ў шэрай далечы, марудна паўзе восеньскi адвячорак. некуды спяшаюцца iмклiвыя пакудлачаныя хмары ў небе, за хатамi ў вёсцы трывожна бляе авечка i недзе разважна гяргечуць гусi. тэкля сячэ, адпачывае ў кароткiх перапынках i ўвесь час азiрае дарогу. вiдаць па ўсiм, што яна кагосьцi чакае, i гэтае чаканне адбiткам тугi i надзеi свецiцца ў яе слязлiвых вачах. нарэшце на пагорку з'яўляецца iмклiвая постаць веласiпедыста, i тэкля па нейкiх адной ёй вядомых прыкметах пазнае ў iм калгаснага пiсьманосца. веласiпедыст наблiжаецца абочынай дарогi, потым унiзе, пад пагоркам, злазiць з машыны, выводзiць яе з калдобiн i зноў сядае, локцем адкiнуўшы на спiну цяжкую сваю сумку. па меры яго наблiжэння старую ўсё больш ахоплiвае нецярплiвасць. яна кладзе сякеру i з незагароджанага двара выходзiць на гразкую вулiцу. рукi яе неспакойна блукаюць па грудзях, без патрэбы абмацваюць свiтку, твар зморшчыўся ў пак
Переродження Скруджа відбувається під час Різдва, а це період Добра і Радості. "Принцип Добра завжди перемагає, незважаючи на щонайневдячніші обставини і тяжкі перепони", — так писав Діккенс про ці дні.
Подорожуючи з духами Минулого, Теперішнього і Майбутнього, Скрудж починає розуміти, як багато він втратив у житті, і головне — перестав дивитися на світ як дитина, перестав радіти і перестав давати радість іншим. Час невблаганно іде, приходить смерть. Як про нього згадають люди? Тільки назвуть "старим скнарою".
І Скрудж починає розуміти, що гроші — це не головне в житті. "Звичайно, добре слово, привітний усміх грошей не коштує; але часом добре слово — дорожче нам від великих коштів", — так думає тепер Скрудж. Тобто він починає бачити у своїх ближніх, — навіть у тих, хто не має ні грошей, ні долі, — таких самих людей, як він сам. І дивна річ — він став почуватися щасливим: "Я почуваю себе легким, як пушинка; щасливим, як ангел, веселим, як школяр; у мене голова крутиться, як у п'яного... Ой, який же я щасливий!"
Скрудж зрозумів нарешті, що щастя в тому, щоб приносити добро людям. Ось чому він перероджується,
І далі у Діккенса все відбувається, як у казці: "Скрудж став таким добрим другом, добрим господарем і доброю людиною, що навряд чи й був другий такий у доброму старому Лондоні або в якому іншому доброму місті в доброму старому світі".
Объяснение: