Болдинская осень в творчестве А.С. Пушкина стала по-настоящему «золотой», так как именно в это время созданы им многие произведения. Среди них «Повести Белкина». В письме другу П. Плетневу Пушкин писал: «... Написал я прозою 5 повестей, от которых Баратынский ржет и бьется». Хронология создания этих повестей выглядит следующим образом: 9 сентября закончен «Гробовщик», 14 сентября — «Станционный смотритель», 20 сентября — «Барышня-крестьянка», после почти месячного перерыва написаны две последние повести: «Выстрел» — 14 октября и «Метель» — 20 октября. Цикл «Повестей Белкина» явился первым завершенным прозаическим творением Пушкина. Пять повестей были объединены вымышленным лицом автора, о котором «издатель» рассказал в предисловии. Мы узнаем, что П.П. Белкин родился «от честных и благородных родителей в 1798 году в селе Горюхино». «Был росту среднего, глаза имел серые, волоса русые, нос прямой; лицом был бел и худощав». «Вел жизнь самую умеренную, избегал всякого рода излишеств; никогда не случалось... видеть его навеселе..., к женскому полу имел он великую склонность, но стыдливость была в нем истинно девическая». Осенью 1828 года этот симпатичный персонаж «занемог простудною лихорадкою, обратившеюся в горячку и умер...
Це було навесні 1241 року. Тугару Вовкові князь Данило подарував великі землі в Тухольщині. Відсвяткувавши цю подію, боярин вийшов на велике полювання разом зі своїми гостями та стрільцями.
Лови на великого звіра були небезпечною розвагою. Інколи ні стріли, ні рогатини, ні навіть спис не допомагали угамувати хижака. Тому люди дивувалися, бачачи поруч із Тугаром його доньку, Мирославу. Дівчина була вродлива, добра, ніжна і разом із тим сильна, смілива. Ще при народженні вона втратила матір, а нянька, проста жінка, привчала її до всякої роботи; батько ж брав всюди з собою й учив долати всілякі труднощі.
На стрімкім підгірку, вкритім густими деревами та буреломом, було головне лежбище ведмедів. Туди й прямував Тугар Вовк, взявши за провідника місцевого сміливця Максима Беркута. Той розставив мисливців у два ряди, не знав тільки, що робити з Мирославою, але дівчина не відступила від свого наміру полювати разом із чоловіками.
Коли перед ловцями постала перешкода — купа звалищ, мов висока башта, ті пішли в обхід, а Мирослава стала сміливо видиратися нагору. Порохняве дерево проломилося під нею, вона провалилася й опинилася біля величезної ведмедиці з ведмежатами. Тікати було нікуди. Мирослава затрубила в ріг, кличучи на до , звірина кинулась на неї й поранилася об ратище мисливиці. Ведмедиця, розлютившись, стрибнула до дівчини, але впала від удару чийогось списа.
Це був Максим.
Між молодими людьми, мов іскра, проскочило сердечне почуття. Тугар Вовк хвалив Максима й щиро дякував йому.
Дивіться також
Захар Беркут (повний текст)
▲ читається трохи більше, ніж за один вечір
Захар Беркут (дуже стисло)
▲ читається за 13 хвилин
Захар Беркут (переказ)
▲ читається за 11 хвилин
Захар Беркут (скорочено)
▲ читається за 15 хвилин
"Захар Беркут" (шкільні твори)
Яким було рішення тухольців? (та інші запитання)
Біографія Івана Франка
II
Мисливці поверталися додому, й Максим із гордістю показав дорогу через гори, зроблену тухольцями.
Тугар Вовк став розпитувати Максима про батька, чи правда те, що Захар Беркут має велику владу над громадою. Юнак сказав, що громада — сама найбільша влада. І батько не може її бунтувати, бо вона гнівається на боярина, який захопив громадський ліс і полонину. Тугар Вовк зверхньо відповів, що землю йому подарував князь.
Посеред села їм зустрілися троє старих, що несли сріблом окований ланцюг у вигляді персня. Вони зупинялися коло кожного двору й за на копу (на збори). Запросили й боярина, хоч той і посміявся з такого звичаю. Максим порадив Тугарові прийди на громадський суд, Мирослава його підтримала, боярин неохоче погодився піти подивитися на копу.
Провідник Максим показав Тугару й Мирославі священний камінь тухольців Сторож, розповів легенду про нього.
III
За селом Тухля посеред поля стояла величезна липа, яку мешканці вважали божим даром і біля якої вони влаштовували віче (народні збори).
Захар Беркут, мов стародавній дуб-велетень, стояв і дивився на ти монголів із пастки за звільнення сина. Але Захар не пішов на це, знаючи мстиву натуру ворогів і боячись піддати небезпеці сусідів.
Мирослава намагається втримати бать
Раскрывшийся талант известного художника Н.П. Богданова-Бельского – это чудо, уготованное небом сельскому пастушку. Одаренного мальчика заметил и взял в свою школу меценат и просветитель профессор С.А. Рачинский. Получив там образование, приобщившись к истокам русской культуры и христианской веры, юноша продолжил обучение в Московском училище живописи, ваяния и зодчества, подарившее нам многих известных художников.
Лейтмотивом творчества живописца стали бытовые сцены из жизни родного села Татево. Особенно много внимания Богданов-Бельский уделял детским образам. Будни сельской школы, досуг и труд крестьянских ребятишек стали сюжетами многих его полотен. А перед нами картина «В церкви», запечатлевшая юных прихожан. В полутьме, освещенные огнем лампады, стоят дети. Взгляды мальчишек в белых рубахах и девочек, с покрытыми цветастыми платками головами, устремлены на священника, ведущего службу. В руках каждого из детей тоненькая церковная свеча, озаряющая руки и лица теплым светом. Эти лица художник воссоздавал по памяти, обращаясь к детским своим годам, когда сам стоял в родном селе на службе в Троицкой церкви. Выражения серьезны, слегка угадываются движения губ, вторящих молитве. Взгляд мальчика на переднем плане потуплен, детская шалость или дурная мысль привели его к раскаянию.
Несмотря на полумрак, воссоздающий атмосферу маленькой сельской церкви, картина полна ярких теплых цветов. Горят не только свечи. Детские лица, глаза светятся верой, добром, внутренней силой. В каждого из них родной землей заложен клад. Каждый может стать творцом, мастером, ученым. Только бы на их пути встретился добрый человек, умеющий увидеть и вырастить талант. Окончится служба, свечи займут свое место в подсвечниках, а дети, наполненные благодатью, отправятся в школу, где продолжат покорять науки. Потемневшие иконы будут смотреть им вслед и молить Бога о счастье каждого.