Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.Думаю, що небагато хто з нас, сучасних підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси, стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця взаємодо дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій страшній війні.
На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе. Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а "з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль". А здавалося, що саме він повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль.
На жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний вогонь.
Повесть «Заколдованное место» Н.В. Гоголя входит в цикл повестей «Вечера на хуторе близ Диканьки». В начале всего цикла Н.В. Гоголь говорит, что эти рассказы он придумал не сам. Ему о них рассказал пасечник Панько. А истории эти пасечник слышал от разных людей. Получается, что истинным рассказчиком истории о заколдованном месте является пасечник. Но когда начинаешь читать повесть, то узнаешь, что это было рассказано пасечнику Панько одним дьячком. Сам же дьяк тоже не был участником событий. Все, что происходит в повести, было рассказано ему его дедом. Ведь, когда все это происходило, дьяку было всего лет одиннадцать. В повести говорится о заколдованном месте. Однажды дед Максим танцевал и случайно попал на заколдованное место. Он сразу подумал, что там находится клад. Несколько раз он пытался его вырыть. Когда же ему удалось это сделать, дед Максим побежал домой. Он перелезал через плетень, и его окатили Но он все равно был доволен. Ведь он нашел клад. Но когда котел открыли, там была всякая чепуха. Дед Максим с тех пор завещал всем не играть с чертом. Я думаю, что если бы в этой повести не было героя-рассказчика- деда Максима, то выходило бы, что все события являются правдой. А так получается, что автор рассказывает о них как бы от третьего лица. Сначала дьяку рассказал дед Максим, затем дьяк — пасечнику Панько, а уже потом Гоголь написал об этом повесть. Мне кажется, что автор не верит в истинность этой истории. Но он показывает нам мысли героев повести, то, во что верят они. Потому он и придумал фигуру пасечника Панько. То, что рассказ «Заколдованное место» построен как «рассказ в рассказе», позволяет не только передать мысли и чувства героев, но и воссоздать ту атмосферу, в которой такие истории придумывались и рассказывались. Кажется, что как будто слышишь голос рассказчика и погружаешься в мир героев повести Н.В. Гоголя.
И, красуясь, говорила: "Свет мой, зеркальце! скажи Да всю правду доложи: Я ль на свете всех милее, Всех румяней и белее?" А:"П?"
Перемолвилася с ним: "Я ль, скажи мне, всех милее, Всех румяней и белее?" А:"П?"
Что же зеркальце в ответ? "Ты прекрасна, спору нет; Но царевна всех милее, Всех румяней и белее". А?"П."
Как царица отпрыгнет, Да как ручку замахнет, Да по зеркальцу как хлопнет, Каблучком-то как притопнет!.. "Ах ты, мерзкое стекло! Это врешь ты мне на зло. Как тягаться ей со мною? Я в ней дурь-то успокою. Вишь какая подросла! И не диво, что бела: Мать брюхатая сидела Да на снег лишь и глядела! Но скажи: как можно ей Быть во всем меня милей? Признавайся: всех я краше. Обойди все царство наше, Хоть весь мир; мне ровной нет. Так ли?" А:"П?"
Зеркальце в ответ: "А царевна все ж милее, Все ж румяней и белее". А:" П."
Отпустила и сказала: "Не кручинься, бог с тобой". А:" П."
Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.Думаю, що небагато хто з нас, сучасних підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси, стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця взаємодо дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій страшній війні.
На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе. Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а "з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль". А здавалося, що саме він повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль.
На жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний вогонь.