Ассоль – маленькая мечтательница, которая живет в своем нехитром мире, созданном ее отцом Лонгреном. Ее заветная мечта – увидеть корабль с алыми парусами, где будет храбрый и красивый принц, чтобы увезти ее в свое прекрасное царство. Она живет этой мечтой, дышит ей, как воздухом. Эти минуты счастья давали Ассоль ту веру в сказку, которая рождала желание борьбы во имя великого будущего.
Ей было грустно возвращаться в реальность, где царят одиночество и боль, где исчезает главная потребность мечтать.
Грей – юноша, создавший свой неизведанный мир, в котором открывается синее сияние океана. Молодого человека гнетут все условности света, ему душно и тесно в фамильном замке. Грей мечтает слиться с бурной стихией морской жизни и добивается своего: он покидает дом и отправляется на поиски своей сказки.
Еще в детстве, Грей увидел картину, которая стала как бы проводником его воображения. Он слышал шум ветра, всплеск воды, чувствовал соленый вкус воды на губах. Это завораживала его, унося в фантастический мир приключений и грез.
Сбылась счастливая мечта Ассоль и Грея, потому что в самом отблеске парусов они встретили свою любовь.
Казалось бы, нехитрое повествование уводит читателя в красивую сказку, но каждый должен понимать – надо только очень желать, чтобы она осуществилась, стремиться к намеченной цели, трудиться ради ее воплощения в жизнь.
“Алые паруса” – не только красивая сказка, но и реальный путь в ту волшебную страну, которая необходима каждому человеку.
Відповідь:
Кінь Шептало соромився упряжі, становища робочої худобини. Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Він вважав це принизливим: топтати цілий день свої власні сліди або голосно торохкотіти возом з бідонами по міській бруківці, звертаючи увагу на себе всіх перехожих, які бачать його сором. Вільний білий кінь запряжений у воза.
Пояснення:
цитата: Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди — в цім було щось принизливе. А ще принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза серединою ранкової міської вулиці — колеса торохкотять по бруківці, торохкотять бідони, хитаються корзини, кудкудакають кури, ґелґочуть гуси.
Навколо ж стільки святково вбраного народу, стільки коней із сусідніх сіл, і всі бачать сором його, білого коня. Коли вже бути відвертим до кінця, то він соромився упряжі, соромився становища робочої худобини, яку вільно запрягати, поганяти, стьобати батогом кожному Степанові...
Спочатку берман постає перед нами в не найкращому вигляді,він багато п'є і здається нам невдахою,тому що ні разу не намалював гарної картини,але коли ми дізнаємось,що Берман намалював листок який врятував дівчині життя,то ми розуміємо,що той простий листок і шедевром,який так хотів намалювати берман.Після його смерті ми розуміємо що насправді у нього була велика душа,але він її не показував