1.я ведь не хотел, чтобы тебе было больно. ты сам пожелал, чтобы я тебя приручил.
2.хотел бы я знать, зачем звезды светятся. наверно, затем, чтобы рано или поздно каждый мог вновь отыскать свою.
3.никогда не надо слушать, что говорят цветы. надо просто смотреть на них и дышать их ароматом. мой цветок напоил благоуханием всю мою планету, а я не умел ему радоваться.
4.таким был прежде мой лис. он ничем не отличался от ста тысяч других лисиц. но я с ним подружился, и теперь он — единственный в целом свете.
5.у людей уже не хватает времени что-либо узнавать. они покупают вещи готовыми в магазинах. но ведь нет таких магазинов, где торговали бы друзьями, и потому люди больше не имеют друзей.
6.ведь тщеславные люди воображают, что все ими восхищаются.
7.он не ответил ни на один мой вопрос, но ведь когда краснеешь, это значит "да", не так ли?
ответ: запах думки
що таке справжні негаразди лерой кліві зрозумів, коли спрямував свій поштоліт-243 крізь неколонізоване зоряне скупчення сергон. раніше йому доводилося мати справу лише зі звичайними проблемами міжзоряного поштового перевізника: старий корабель, поїдені іржею труби, невивірені астронавігаційні прилади. але цього разу, знімаючи параметри курсу, він зауважив, що в кораблі стає надто спекотно.
кліві приречено зітхнув, увімкнув систему охолодження і зв’язався з поштмейстером бази. розмова відбувалася на межі досяжності радіозв’язку, і голос поштмейстера ледь пробивався крізь океан статичних розрядів.
— знову проблеми, кліві? — запитав він лиховісним тоном людини, яка сама складає графіки й свято в них вірить.
— як вам сказати, — іронічно відповів кліві. — якщо не рахувати труби, прилади та комунікації, то можна вважати, що все гаразд, за винятком ізоляції та охолодження.
— справді, ганьба, — сказав поштмейстер, раптом сповнений співчуттям. — уявляю, як тобі там.
кліві перемкнув на максимум регулятор охолодження, витер піт, який заливав очі, й подумав: поштмейстерові лише здається, що він уявляє, як почуваються його підлеглі.
— хіба ж я раз у раз не клопочуся в уряді про нові кораблі? — поштмейстер невесело розсміявся. — схоже, вони вважають, що доставляти пошту можна на будь-якому кориті.
на даний момент кліві мало цікавили проблеми поштмейстера. попри те, що система охолодження працювала на повну потужність, корабель і надалі нагрівався.
— зачекайте хвилину, — сказав кліві і попрямував у хвостову частину корабля, звідки пашіло жаром.
там він виявив, що три його цистерни заповнені не пальним, а пухирчастим розпеченим до білого шлаком. з четвертим баком та сама метаморфоза відбувалася прямо на очах.
якусь мить кліві ошелешено дивився на цистерни, тоді обернувся й кинувся до радіо.
— пального не залишилося, — повідомив він. — схоже, відбулася каталітична реакція. казав я вам, що нам потрібні нові цистерни. я сі на першу ж кисневу планету, яка трапиться.
він дістав аварійний довідник і переглянув матеріали про скупчення сергон. у цій зоряній групі не було колоній, а решту подробиць пропонувалося шукати на карті кисневих світів. що там було, окрім кисню, ніхто не знав. кліві сподівався це з’ясувати, якщо тільки його корабель до того часу не розсиплеться.
— сі на з-м-22, — прокричав він через тріск розрядів.
— подбай, як слід, про пошту, — прокричав у відповідь поштмейстер. — я негайно надсилаю корабель.
кліві відповів, що він зробить з поштою — із усіма двадцятьма фунтами пошти. однак поштмейстер до того часу вже вимкнув прийом.
кліві вдало приземлився на з-м-22: винятково вдало, беручи до уваги той факт, що до його розпечених приладів неможливо було доторкнутися. розм’яклі від перегріву труби скрутило вузлом, а поштова сумка на спині обмежувала рухи. поштоліт-243 вплив у атмосферу, немов лебідь, але за п’ять метрів від поверхні двигуни відмовили, і він каменем упав на землю.
кліві з останніх сил намагався не втратити свідомість, хоча йому здавалося, що всі кістки його тіла поламані. борти корабля набули темно-червоного відтінку, коли він вивалився з аварійного люка, але поштова сумка, як і раніше, була міцно пристебнута до його спини.
хитаючись, із заплющеними очима він встиг пробігти сотню метрів. потім корабель вибухнув, і вибухова хвиля кинула кліві обличчям донизу. він підвівся, ступив ще два кроки й остаточно втратив свідомість.
коли кліві прийшов до тями, з’ясувалося, що він лежить на схилі невеликого пагорба, обличчям у високій траві. він перебував у безтурботному стані шоку. йому здавалося, що розум відокремився від тіла й вільно плаває в повітрі. усі турботи, почуття, страхи залишилися в тілі: розум був вільний.
він озирнувся й побачив біля себе тварину розміром з білку, але з темно-зеленим хутром.
коли вона наблизилась, кліві помітив, що в неї немає ані очей, ані вух.
це його не здивувало — навпаки, видалося цілком доречним. чому, власне, білка повинна мати очі та вуха? для білок було б краще не бачити болю і мук цього світу, не чути розпачливих крикі
з’явився інший звір, що розмірами й формою тіла нагадував великого вовка, але також зеленого кольору. паралельна еволюція? вона не змінює загального стану речей, вирішив кліві. у цього звіра теж не було ані очей, ані вух. натомість були могутні ікла.
кліві спостерігав за тваринами із млявим інтересом. навіщо чистому розуму турбуватися про вовків та білок, нехай навіть сліпих? він помітив, що білка завмерла не далі як за півтора метра від вовка. вовк повільно наближався. за метр від білки він, очевидно, утратив слід. похитавши головою, повільно обійшов білку по колу, а згодом знову рушив прямо, але на білку не натрапив.
"сліпий полює на сліпого", — подумав кліві, і це видалося йому глибокою вічною істиною. потім він побачив, як білка дрібно затремтіла: вовк крутнувся на місці, стрибнув і за три ковтки її проковтнув.
в.
Каждая национальная литература имеет свою систему
излюбленных, устойчивых мотивов, характеризующих ее эстетическое своеобразие. Существуют целые исследования
об образе леса — в немецкой литературе, ручья — во французской и т. п. Русская литература в этом отношении изучена
недостаточно: то внимание, которое уделялось до сих пор
типическим образам человек а («лишний человек», «маленький человек», «лирический герой» и т. д .), оттесняло в сознании исследователей первостепенную значимость образов
природы, через которые национальная специфика литературы
проявляется особенно четко. «Климат, образ правления,
вера дают каждому народу особенную физиономию, которая
более или менее отражается в зеркале поэзии» ',— знаменательно, что в этом известном пушкинском определении народности «климат» стоит на первом месте. Если образ правления
и вера суть изменчивые, исторически подвижные черты народной физиономии, то климат, ландшафт, флора и фауна
накладывают на нее родовой отпечаток. Не случайно, что
и М. Лермонтов в стихотворении «Родина» как бы полемически заостряет пушкинскую формулировку: «ни слава, купленная кровью», «ни темной старины заветные преданья»,
то есть ни «образ правления», ни «вера» не трогают душу
поэта,— в родине он любит «степей холодное молчанье»,
«разливы рек ее, подобные морям», врожденные, изначальные черты дорогого ликаУ русского ученого-фольклориста XIX века А. Н. Афанасьева есть трехтомный труд «Поэтические воззрения славян
на природу». Это самое полное из всех существующих исследований мифологии древних славян, а между тем речь в нем
идет только о природе. Конечно, в древности природа оказывала куда большее влияние на человека, чем теперь, когда человечество со всех сторон окружено сферами техники, культуры,
искусственного разума, знаковых систем. И тем не менее
все, созданное человеком,— пока еще только капля в океане
природы. Как весь этот океан отражается в малой капле,
и показывает поэзия. Она всегда остается связующим звеном
между природой и остальным миром. О чем бы ни хотел сказать поэт, ничто не заменит ему образов, взятых из природы:
«вода» и «огонь», «цветок» и «звезда». Поэзия в новое время
выполняет отчасти ту функцию, какую в древности выполняла мифология — представлять мир, создаваемый человеком,
в его гармонии с природой. Связи человека с природой теперь гораздо более опосредованы культурой и цивилизацией, чем раньше, но соответственно усложнился и язык
поэзии.
Можно ли исследовать «поэтические воззрения... на природу» целого народа, если они выражены не в фольклоре,
а в поэзии нового времени? Сложность задачи в том, что
у каждого поэта — свой, особенный образ природы, между
индивидуальными стилями существуют огромные различия,
которые, конечно, отсутствовали в древнем обществе, в эпоху
сложения мифологии и фольклора. Любое произведение той
поры было выражением коллективного сознания, внутри которого еще не* выделялись авторские индивидуальности,—
потому они и не оставили своих имен. Но значит ли это, что
поэзия нового времени не представляет никакой целостности?
Нет, конечно, такая целостность существует, только она
проявляется уже не в рамках отдельных поэтических текстов
(ведь каждый из них создан индивидуальным творцом),
а на более высоком и труднообозримом уровне всей национальной поэзии как единого произведения — мегатекста. Такой мегатекст не есть условная конструкция, он реально существует, у него свой читатель — народ, в памяти которого
хранится вся совокупность текстов, составляющих национальную поэзию. Отдельный исследователь тоже может в известной степени приблизиться к такому масштабу восприятия,
конечно, только в какой-то узкой области, например пейзажной лирики.
.
Объяснение: