Почему люди должны беречь природу? Природа, в первую очередь, - окружающий нас мир. Природа даёт живому существу всё,что необходимо для поддержания жизни; кислород, воду, еду. Без природы мы, люди, не могли бы увидеть прекрасных вещей, мы бы ничего не могли увидеть. Жизнь человечества без природы попросту невозможна.
Почему все утверждают, что в деревне дышать легче, нежели в большом мегаполисе? Я отвечу. В деревне, посёлке или селе, или даже в маленьком городке воздух чист и свеж, благодаря природе! Там есть леса... Ведь растения - источник кислорода. Именно они дают нам воздух... Чем больше растений, чем меньше выхлопных газов, мусора и отходов, тем чище,свежей воздух.
Люди издавна сами выращивают себе пищу, добывают воду из источников. Но без природы этого, как и человека, не существовало бы! Не существовало бы ничего. И чем грязней природа, тем слабей она становится. Тем хуже жить на Земле человеку. Если и дальше загрязнять, не беречь нашу единственную, бесценную природу, то жизнь на Земле будет невозможна. Не следует бросать мусор на улице, для этого существуют контейнеры и мусорные баки. Нужно беречь нашу драгоценную природу, иначе случится непоправимое.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза.
Дивіться також
Михайло Стельмах — Чотири бродиМихайло Стельмах — Казка про правду та кривдуМихайло Стельмах — Тільки хвилі, і небо блакитне...Ще 7 творів →Біографія Михайла Стельмаха
Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як скрипучi вози вивозили з двору мої дорогi роки i спомини...
Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. А нам дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з половиною соток городу.
Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тiк, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не буде на чому молотити пашню.
В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.
Почему люди должны беречь природу? Природа, в первую очередь, - окружающий нас мир. Природа даёт живому существу всё,что необходимо для поддержания жизни; кислород, воду, еду. Без природы мы, люди, не могли бы увидеть прекрасных вещей, мы бы ничего не могли увидеть. Жизнь человечества без природы попросту невозможна.
Почему все утверждают, что в деревне дышать легче, нежели в большом мегаполисе? Я отвечу. В деревне, посёлке или селе, или даже в маленьком городке воздух чист и свеж, благодаря природе! Там есть леса... Ведь растения - источник кислорода. Именно они дают нам воздух... Чем больше растений, чем меньше выхлопных газов, мусора и отходов, тем чище,свежей воздух.
Люди издавна сами выращивают себе пищу, добывают воду из источников. Но без природы этого, как и человека, не существовало бы! Не существовало бы ничего. И чем грязней природа, тем слабей она становится. Тем хуже жить на Земле человеку. Если и дальше загрязнять, не беречь нашу единственную, бесценную природу, то жизнь на Земле будет невозможна. Не следует бросать мусор на улице, для этого существуют контейнеры и мусорные баки. Нужно беречь нашу драгоценную природу, иначе случится непоправимое.