Константин Георгиевич Паустовский - замечательный писатель, мастер очерка, самый известный сборник - "Золотая роза". Много произведений написал для детей. Первый рассказ Паустовского «На воде» (1912), написанный в последний год учёбы в гимназии, был напечатан в киевском альманахе «Огни».
В 1928 вышел первый сборник рассказов Паустовского "Встречные корабли", хотя отдельные очерки и рассказы печатались и до этого. В том же году был написан роман "Блистающие облака", в котором детективно-авантюрная интрига сочеталась с автобиографическими эпизодами, связанными с поездками Паустовского по Черноморью и Кавказу.
Известность принесла повесть «Кара-Бугаз» (1932). В 1930-е писал разнообразные по тематике повести «Судьба Шарля Лонсевиля» (1933), «Колхида» (1934), «Чёрное море» (1936), «Созвездие гончих псов» (1937), «Северная повесть» (1938; одноименный фильм 1960), также биографические повести о людях искусства — о художниках «Исаак Левитан», «Орест Кипренский» (обе 1937), о поэте и художнике «Тарас Шевченко» (1939). Особое место в его творчестве занимает Мещерский край. О любимой им Мещере Паустовский писал: «Самое большое, простое и бесхитростное счастье я нашёл в лесном Мещерском краю. Счастье близости к своей земле, сосредоточенности и внутренней свободы, любимых дум и напряженного труда. Средней России — и только ей — я обязан большинством написанных мною вещей».
Повесть «Золотая роза» (1955) посвящена сущности писательского труда. В 1945—1963 Паустовский писал свое главное произведение — автобиографическую «Повесть о жизни», состоящую из шести книг: «Далекие годы» (1946), «Беспокойная юность» (1954), «Начало неведомого века» (1956), «Время больших ожиданий» (1958), «Бросок на юг» (1959—1960), «Книга скитаний» (1963).
В середине 1950-х годов к Паустовскому пришло мировое признание. Паустовский получил возможность путешествовать по Европе. Он побывал в Болгарии, Чехословакии, Польше, Турции, Греции, Швеции, Италии и др. странах; в 1965 долго жил на о. Капри. В том же 1965 году был реальным кандидатом на Нобелевскую Премию по литературе, которая досталась в конце концов Шолохову.
Обставини розлучили його з коханою дівчиною – Ольгою, до якої він серцем линув і з якою прагнув поєднати своє життя. Усе це викликало сумні мотиви збірки. «Лірична драма» складається з трьох частин. У перших двох частинах збірки «Зів'яле листя» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. Поет глибоко переживає втрату коханої, ніжно говорить про її красу, виявляє палку, невгасиму любов до неї:Я понесу тебе в душі на дні, Облиту чаром свіжості й любови,Твою красу я переллю в пісні,Огонь очей в дзвінкії хвилі мови.Коралі уст у ритми голосні...Ліричні поезії «третього жмутку» – найсуб'єктивніші. Провідне в цих поезіях – пекельні переживання поета, викликані жорстокими умовами життя та нещасливим коханням, що довели його до відчаю. Він вирішує покінчити життя самогубством. Але ліричний герой «Зів'ялого листя» не покінчив із собою. Душевні страждання поступилися перед покликами музи.Багато поезій з ліричної драми «Зів'яле листя» Франко написав на зразок народних пісень. Композитор М. Лисенко не раз звертався до поезій цієї збірки і поклав на ноти кілька з них.Лірична поезія «Червона калино, чого в лузі гнешся?» написана в стилі української народної пісні і нагадує відому народну пісню «Червона калино, чого в лузі стоїш...» .Поезія «Червона калино...» написана у формі діалогу між червоною калиною і дубом, що характерно для народної пісні. В образі червоної калини уособлено вродливу дівчину, а в образі дуба – молодого парубка. Дуб у творі виступає як символ сили. Він звертається до калини:Червона калино, чого в лузі гнешся?Чого в лузі гнешся?Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?До сонця не пнешся?..З глибоким сумом калина відповідає, що не жаль їй свого пишного цвіту. Світло вона любить, насолоджується ним. Буря і грім для неї теж не страшні. Трагедія калини в тому, що дуб своїм гіллям закрив їй сонце, підточив сили, тому вона не може рости вгору.Засобами уособлення поет майстерно відобразив у прагненнях калини до світла і сонця – любов до життя, важкі переживання людини за гірку долю свою. Поезія відзначається ліризмом і музичністю. Вона покладена на музику композитором Надененком і виконується у стилі народних пісень.Вплив народної пісні позначився на формі і змістові багатьох поезій збірки «Зів'яле листя». Ряд ліричних поезій цієї збірки – «Безмежне поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня... , «Не минай з погордою...», «Твої очі, як те море...» покладено на ноти.Особливою чарівністю відзначається чудовий вірш І. Франка «Чого являєшся мені у сні?». Ліричний герой із сумом запитує у своєї долі, чого ввижається йому вві сні образ коханої дівчини і тривожить зранене любов'ю серце:Чого являєшся мені у сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, сумні, Немов криниці дно студене?Герой щиро кохає свою милу, хоч вона й згордувала ним. Довга розлука посилила в його серці жагучу скорботність, хвилювання. Глибокі свої переживання він висловлює в сумних піснях:В життю ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні – пісні.Поет звертається до своєї зіроньки коханої з проханням з'являтися хоч уві сні, дарувати радість і оживляти його стомлене серце.У поезії «Не раз у сні являється мені...» також оспівуються високе почуття любові.Не раз у сні являється мені, О люба, образ твій, такий чудовий, Яким яснів в молодощів весні, В найкращі хвилі свіжої любови.Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» написана на зразок української народної ліричної пісні. Порівняннями, властивими народній пісні, Франко описує красу дівчини, яка чарує душу закоханому у неї ліричному героєві, пробуджує у нього палке почуття любові.Чом твої очі сяють тим чаром. Що то запалює серце пожаром? Ох, тії очі темніші ночі. Хто в них 'задивиться, й сонця не хоче!Народнопоетичними засобами І. Я. Франко відтворює драматизм палкої любові героя ліричної драми, показує суперечливість його почуттів. Для нього мила, яку він втратив, водночас є радощі і горе. Лишилась тільки невгасима любов, яка ранить його серце.Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» покладена на музику композитором А. Кос-Анатольським.І. Я. Франко залишив величезну спадщину – поетичні, прозові, драматичні твори, літературознавчі, історико-економічні і філософські наукові праці. Його славне ім'я стоїть поруч з іменами Шевченка, Коцюбинського, Лесі Українки. Вірний син України, глибоко й безмежно відданий інтересам свого народу, борець за його свободу й щастя, прапороносець його безсмертної творчої сили – таким знає Івана Франка український народ і за це шанує його із покоління в покоління. 1800 кращих творів медалістів з української та зарубіжної літератури для 5-11 класів / Укладач С.В.Музичук. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО» , 2003. – С. 409-412.
Первый рассказ Паустовского «На воде» (1912), написанный в последний год учёбы в гимназии, был напечатан в киевском альманахе «Огни».
В 1928 вышел первый сборник рассказов Паустовского "Встречные корабли", хотя отдельные очерки и рассказы печатались и до этого. В том же году был написан роман "Блистающие облака", в котором детективно-авантюрная интрига сочеталась с автобиографическими эпизодами, связанными с поездками Паустовского по Черноморью и Кавказу.
Известность принесла повесть «Кара-Бугаз» (1932). В 1930-е писал разнообразные по тематике повести «Судьба Шарля Лонсевиля» (1933), «Колхида» (1934), «Чёрное море» (1936), «Созвездие гончих псов» (1937), «Северная повесть» (1938; одноименный фильм 1960), также биографические повести о людях искусства — о художниках «Исаак Левитан», «Орест Кипренский» (обе 1937), о поэте и художнике «Тарас Шевченко» (1939). Особое место в его творчестве занимает Мещерский край. О любимой им Мещере Паустовский писал: «Самое большое, простое и бесхитростное счастье я нашёл в лесном Мещерском краю. Счастье близости к своей земле, сосредоточенности и внутренней свободы, любимых дум и напряженного труда. Средней России — и только ей — я обязан большинством написанных мною вещей».
Повесть «Золотая роза» (1955) посвящена сущности писательского труда. В 1945—1963 Паустовский писал свое главное произведение — автобиографическую «Повесть о жизни», состоящую из шести книг: «Далекие годы» (1946), «Беспокойная юность» (1954), «Начало неведомого века» (1956), «Время больших ожиданий» (1958), «Бросок на юг» (1959—1960), «Книга скитаний» (1963).
В середине 1950-х годов к Паустовскому пришло мировое признание. Паустовский получил возможность путешествовать по Европе. Он побывал в Болгарии, Чехословакии, Польше, Турции, Греции, Швеции, Италии и др. странах; в 1965 долго жил на о. Капри. В том же 1965 году был реальным кандидатом на Нобелевскую Премию по литературе, которая досталась в конце концов Шолохову.