Одна з найвідоміших комедій Мольєра — комедія «Міщанин-шляхтич». Її герой — такий собі пан Журден, який нажив немало грошей, але був не аристократичного роду. Йому дуже хотілося стати одним із представників вищого світу. Це бажання настільки заволоділо думками пана Журдена і всім його єством, що в очах людей навколо герой став виглядати часом кумедно, часом наївно, а часом виставляв себе справжнім дурнем.
Щоб хоч якось зрівнятися з дворянами, пан Журден винайняв для себе вчителів фехтування, танців і музики. Вчителі швидко зрозуміли недолугість свого наймача і почали цим користуватися. Розмовляючи між собою, вони визнавали, що хоча пан Журден і вдавав із себе галантного шляхтича, але сам абсолютно нічого не тямив у мистецтві та інших науках. Проте він добре платив, а це для них було найголовнішим.
Більшість людей повністю влаштовувало, що пан Журден був «темною» людиною і аплодував кожній нісенітниці, а за його гроші вони були готові прощати пану Журдену будь-яку дурість. Наприклад, вчитель музики наголошував на тому, що пан Журден х серед вельможного товариства: «він нам плататиме за інших, а вони нас вихвалятимуть за нього».
Не дивно, то такі недолугі багатії, як міщанин Журден, що прагнули будь-якою ціною зрівнятися з шляхтичами, були найлегшою наживою для шахраїв. Тому світському пройдисвіту графу Доранту, який видавав себе за друга пана Журдена, дуже легко було грати на почуттях міщанина, на його захопленні маркізою Доріменою, у яку і сам був закоханий. Граф видурював у пана Журдена гроші і подарунки, які потім дарував маркізі від свого імені.
За законами жанру, у п’єси «Міщанин-шляхтич» щасливий фінал. Вона закінчилася весіллям дочки пана Журдена та її нареченого, а також весіллям маркізи та графа. Турки, які танцювали на весіллі, жартівливо били пана Журдена шаблями і разом з муфтієм промовляли: «Бийте, бийте, не жалійте!», а потім били міщанина ще і ціпками, а муфтій промовляв: «Не стидатись, не кричати, — коли хочеш паном стати».
Отже, Мольєр не тільки висміяв прагнення героя своєї п’єси, а й фізично покарав недолугого Журдена. Коментуючи свій твір, одного разу оптиміст Мольєр висловив такий афоризм: «Що б не говорили, є в людині щось незвичайне – таке, що ніякі вчені не можуть пояснити». І з цією надзвичайно мудрою думкою неможливо не погодитись.
Объяснение:
Что же такое "хлестаковщина"? "Хлестаковщина" - это беззастенчивое и безудержное хвастовство и враньё, умение примерить на себе другой образ и убедить остальных в его подлинности. Быстро освоившись в обществе и поняв, что его принимают не за того, кем он является, Хлестаков в полной мере начал раскрывать черты своего характера. Хвастовство, глупость, лживость и жадность - всё это было в главном герое. Он был простодушный, "без царя в голове", заполняющий душевную пустоту богатствами своей фантазии, нескончаемыми мимолетными мечтаниями. Долгие эмоциональные рассказы Хлестакова о своей жизни захватывали дух чиновников, они безукоризненно верили каждому его слову, даже несмотря на то, какие оговорки он делал: "Как взбежишь по лестнице на четвертый этаж . Что ж я вру - я и позабыл, что живу в бельэтаже".Хлестаков не в состоянии остановить постоянного внимания на какой-нибудь одной мысли". То он говорит о литературе, то вдруг о том, что у него суп в кастрюльке прямо на пароходе приехал из Парижа. Ему верят, и он этим пользуется. И вот, осмелев, Хлестаков начинает брать у чиновников деньги "взаймы". Жадность, предчувствие лёгкой наживы овладели им: с каждым разом он просит денег всё больше и больше, напрямую и без каких-либо уловок. "Денег нет у вас?" - говорит он Бобчинскому и Добчинскому, как только они к нему зашли. Не в одном Хлестаковом есть подобные черты. Городничий, замечтавшись о том, что его дочь удачно выйдет замуж, представляет как "славно быть генералом". Так ведь в каждом из нас есть частичка этой мечтательности и хвастовства. Во всех живет Хлестаков, и понятие "хлестаковщина" актуально вне времени и места.