Любов до ближнього - це те, чому нас вчать с засомого дитинства. І зачастіш ми бачимо її у тому, як відносяться до нас та інших наші батьки, або у книжках, фільмах і т.д.
Любові нас повчають навіть дитячі казки. Чи не раз, читаючи казки Братів Грім, або Шарля Перо, ми бачимо що їх герої добрі та люблять усіх - це лише перша сходинка у тому, як ми бачимо любов до ближніх з боку. А пізніше, коли ми виростаємо та переходимо на більш серйозну літературу, ми бачимо цю любов вже у інших героях. "Пурпурові вітрила", де Ассоль кохала і свого батька, і того, до кого належало її серце. Або тіж самі "Ромео та Джульєтта", що показували своє кохання, незважаючи на те що їх сім'ї ворожблять.
І чому ж тоді нас іноді змушують читати дорослі? Бо вони хочуть показати, що любов можна знайти не тільки у сериалах або Інстаграмі, а й у тих старих та покритих пилом книгах, що колись читала мама
Дымов является одухотворенным, сильным человеком, но вместе с тем мягким и добрым. В простоте и робкой деликатности героя скрываются воля, целеустремленность, преданность идеалам.
Для собственной жены, окруженной знаменитостями, он был слишком незначителен и ординарен. Только после смерти Дымова, зараженного дифтеритом при ребенка, она узнает о подлинном величии мужа. Его друзья рассказали, каким необыкновенным и одаренным ученым он был. В своей среде он являлся поистине великим, но она не замечала его нравственной силы, не ценила любви, заботы и готовности жертвовать собой для ее прихотей. Теперь же она сожалеет всего лишь о собственной недальновидности. Ошиблась, вовремя не заметила, что скромный Дымов является большей величиной, чем все ее творческое окружение.