Катерина є головною героїнею поеми Т. Г. Шевченка. Це селянська дівчина, довірлива і щира, здатна по-справжньому покохати людину, котра насправді зовсім не гідна її кохання. Так, бувши молодою і вродливою, вона привернула увагу царського офіцера, який, як їй здавалося, покохав її. Залишаючи Катерину, офіцер обіцяв повернутися і одружитися з нею. І Катерина вірила: вона виглядала його майже щодня і не звертала уваги на плітки сусідів, від яких тепер змушена була критися. І хоча іноді в Катерини і виникали сумніви щодо обіцянок москаля, вона їх відганяла: ну як це її коханий її зрадить?
А коханий тим часом вже й забув її. Та й навіщо йому пам'ятати? В нього таких скільки завгодно. Тому він зовсім і не збирається повертатись до Катерини. Тим більше він не думає, що через нього її виженуть з дому, що вона піде шукати його з малою дитиною на руках, ночуватиме попід тинами милостиню, і вже зовсім не сподівався, що вона зустріне-таки його.
Москаль відрікся від Катерини, а вона вважала його своїм єдиним захисником, думала, що він налагодить її з сином життя, сподівалася, кохає її. Тому, пізнавши, який він насправді, Катерина не витримує жорстокої зради, і, збожеволівши від горя, покінчила життя самогубством.
А куди ця нещасна могла ще подітися, окрім ополонки? До свого села, до сусідів і батьків, які її вигнали, вона повертатися не могла, а тим більше не могла жити з дитиною серед чужих людей, котрі відверталися від неї, дізнавшись, хто вона така. Катерина рано чи пізно мала зрозуміти, що вона тепер нікому не потрібна і що їй більше немає місця на цім світі.
Объяснение:
Ось уже 13 років на спектакль “Тев’є-молочник” у театр імені Івана Франка неможливо дістати квиток. Тож не дивно, що режисер Ігор Афанасьєв, котрий колись поставив на франківській сцені “Конотопську відьму”, а нині працює в Нью-Йорку, за на гастролі славнозвісну виставу за творами Шолом-Алейхема, створену плеядою майстрів — режисером Сергієм Данченком, хореографом Борисом Каменьковичем, сценографом Данилом Лідером. У головній ролі — Богдан Ступка. Такий “парад планет” став запорукою небаченого успіху українського слова на американській сцені театру “Міленіум”, бо спектакль відбувся при переаншлагах і тут, і в Чикаго, незважаючи на відсутність перекладу. В нью-йоркському залі на 1500 місць і чиказькому на 1000 сиділи євреї, українці, росіяни, поляки. “А враження було таке, наче ми граємо у Харкові чи Одесі”,— ділиться спогадами Богдан Сильвестрович. Ми сидимо в його кабінеті художнього керівника театру імені Івана Франка і дивимося касету із записом заокеанських гастролей. Чути, як жваво публіка реагує на фрази Тев’є. Зал плаче і сміється. Адже цей спектакль про присутніх емігрантів, знедолених шукачів притулку, вічних вигнанців. Остання сцена, де скорботна процесія з вузлами і валізами йде по колу у вічність під розпачливі звуки кларнета, викликає у глядачів катарсис. Увесь зал підхоплюється і в єдиному пориві влаштовує акторам овацію. Море квітів, сльози очищення. Бачу, що у Ступки теж зволожніли очі, — знову переживає незабутні хвилини перед телевізором. “Розумієш, ми грали рідною мовою, і нас усі розуміли, таке вперше!”— наголошує актор. Перед ним стос американських газет, які щойно привезли друзі зі США. І в кожній статті — захоплена рецензія. Театр називають найкращим, а Ступку — геніальним. Україномовна “Свобода” пише: “Коли на напівосвітлену сцену вийшов Тев’є-Ступка в своєму капелюсі, з-під якого кучері падали на плечі, і взявся тягнути свою бричку з молоком і сиром, важко переступаючи втомленими ногами, зал завмер, не дихав. Геніальність Ступки в цій ролі вражає: відразу він вводить глядача у життя Тев’є і вже не відпускає до кінця вистави... І з першої ж хвилини зал разом із Тев’є перелітає думками, душею і серцем у той далекий і такий близький час, коли жили ще бабусі і дідусі, які тепер лише дивляться зі старих фотографій у родинних альбомах”. Найкращі слова були сказані і про виконання Наталею Лотоцькою ролі Голди, яка символізувала для присутніх Мамеле — єврейську матір: “Лотоцька перейшла кордони найглибшої трансформації свого єства в образ героїні п’єси. Вона не грала на сцені, а жила життям єврейської мами. Від її виконання сльози блищали на очах навіть у чоловіків... Часом забуваєш, що ти в театрі, що Тев’є тягне свою бричку не справжньою дорогою, а по сцені, що його філософські монологи, жарти, дотепні цитати з Біблії, розмови з доньками, Голдою, урядниками— все це лише гра Актора, якому вдалося відтворити час і перенести нас із початку ХХІ століття в кінець ХІХ”.
Російськомовний “Вечірній Нью-Йорк” подав розворот, присвячений українським гастролям. У статті досліджується історія постановок спектаклю “Тев’є-молочник” у різні часи на різних сценах. Адже цього персонажа грали такі корифеї, як Соломон Міхоелс і Мар’ян Крушельницький. І навіть у цьому ряду про Ступку було написано, що він геній зі шекспірівським діапазоном: “Український актор зумів зіграти містечкового єврея так, як жоден єврей (кажуть, навіть Міхоелсу не вдалася ця роль). Ступка піднявся від бурлеску у першому акті до високої античної трагедії у другому. Це артист, чий сміх крізь сльози споріднений з шолом-алейхемським”. Можна ще довго переповідати усі схвальні рецензії. Але головне інше — франківці “пробили вікно в Америку”. Цією акцією започатковано експорт продукту київської сцени на закордонний ринок. Театр уже має попередні за на наступний сезон. До речі, Богдан Ступка принципово повіз у Нью-Йорк саме перший склад виконавців — тих, хто народжував виставу разом з нині покійним Данченком. А це сорок чотири артисти. Перед спектаклем до присутніх звернулася онука Шолом-Алейхема Бел Кауфман. Вона стверджує, що Тев’є-молочник дійсно існував. Він був маленьким і субтильним, геть не схожим на богатиря, яким його зазвичай зображали на сцені. Шолом-Алейхем упродовж 20 років публікував його листи в пресі перед тим, як видати книжкою. І Тев’є натякав йому, що не проти врешті отримати свою частку гонорару. Наївний молочник таки знайшов б розбагатіти! Але, й не занурюючись у творчу лабораторію, можна зрозуміти, що Тев’є — образ збірний, а його листи — літературний прийом, за котрим сховався автор. Зрозуміло, яким дивом став лист до трупи театру Франка від правнучки справжнього Тев’є-молочника Бели Борисівни Заславської, якого зачитали перед виставою. Вона написала: “Я радію, що Тев’є-молочник, прообразом якого в мій прадід, заговорив українською мовою, мовою, яку добре знав славетний єврейський письменник Шолом-Алейхем.