Для Пушкіна все, що пов’язане з його юністю, прекрасне. Поет вважає, що найщасливіші роки свого життя він провів в ліцеї. Пушкін часто згадує про ті чи інші періоди свого життя. Так, поет розповідає про заслання на південь, де він перебував у повній самоті, далеко від друзів і близьких. Його єдиним супутником в подорожі по Кавказу була муза, що давала йому сили, перебуваючи на засланні, відчувати красу краю і повноту життя. Нарешті Пушкін повертається в Петербург , але це вже не той поет-романтик, який без розуму від балів. Погляд Пушкіна на світське суспільство Петербурга змінився.
Вы меня вряд ли запомнили, господин полковник, а я - тот самый татарин, солдат, которого били палками такие же солдаты. Били по вашему приказанию и под вашим наблюдением. Я корчился от боли, невыносимо страдал и просил "Братцы, помилосердуйте!", но вы зорко следили, чтобы никто из них не "помазал". Вы были такой бравый, лощеный, румяный, подтянутый в своей офицерской шинели, фуражке и замшевых перчатках. А я такой слабосильный, униженный, окровавленный, страдающий. Вас, как и меня, давно уже нет на свете, и я пишу вам, чтобы спросить: не мучает ли вас совесть за издевательство над маленьким человеком, не страдаете ли вы от тоски. А как вы наказаны за свою жестокость? Господь ведь наказал вас, правда? Мне вас жаль по-человечески, ведь в вашем сердце нет ни капли сострадания. Жаль ваших внуков: они будут в ответе за вашу бесчеловечность. На этом прощайте.