Астрід Еріксон народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, в невеличкому містечку Віммербю у лені Кальмар провінції Смоланд, у фермерській родині. Вона стала другою дитиною Самуеля Авґуста Ерікссона і його дружини Ганни. Її батько займався сільськими справами на орендованій ділянці в Нессі, на самій околиці містечка. В Астрід був старший брат Ґуннар (1906—1974) та дві сестри — Ганна Інґрід Стіна (1911—2002) й Інґеґерд Брітта Саломе (1916—1997). Пізніше брат Астрід став членом шведського парламенту.
Як написала сама Ліндгрен в автобіографічному збірнику «Мої вигадки» (Mina påhitt, 1971), вона росла у вік «коней та кабріолета». Основним засобом пересування для сім'ї був кінний екіпаж, темп життя був повільнішим, розваги — простіші, а стосунки з навколишньою природою тіснішими. Такі обставини сприяли розвитку у письменниці любові до природи — цим почуттям проникнута вся творчість Ліндгрен, від ексцентричних історій про доньку капітана Пеппі Довгупанчоху до повісті про Роні, доньку розбійника.
Сама письменниця завжди називала своє дитинство щасливим (в ньому було багато ігор і пригод) і вказувала на те, що саме воно служило джерелом натхнення для її творчості. Батьки Астрід не тільки відчували глибоку прив'язаність один до одного та до дітей, а й не соромилися виявляти її, що було великою рідкістю у той час. Про особливі відносини в сім'ї письменниця з великою симпатією і ніжністю розказала в єдиній своїй книзі, не зверненій до дітей, — «Самуель Август із Севедсторпа і Ганна з Гюльта» (1975).
Астрід Еріксон, 1924
Після закінчення школи, у віці 16 років, Астрід Ерікссон почала працювати журналістом у місцевій газеті «Wimmerby Tidningen». Але через два роки (1926), не будучи заміжньою, вона завагітніла від головного редактора. Він запропонував їй одружитися, але вона відмовилася і, залишивши посаду молодшого репортера, переїхала до Стокгольма. Цей крок, як згадувала потім письменниця, був найвідважнішим і найпереломнішим у її подальшому житті. Вона зняла кімнату, почала вчитися на курсах машинопису та стенографії і водночас працювала. У Стокгольмі Астрід народила сина Ларса, але через свою невлаштованість, бідність і зайнятість, вона змушена була віддати його на виховання знайомій родині, що мешкала в Копенгагені.
Хоч заробляла вона небагато, але намагалася завжди відкладати хоч якісь гроші, щоби якнайчастіше відвідувати Ларса в Копенгагені на вихідні. Більшість часу доводилося проводити в потязі — в дорозі туди чи звідти. Їй довелося попрацювати на кількох роботах, які вона залишила з різних причин, а з останньої її просто звільнили: молода мама, не витримавши довгої розлуки із сином, нікого не попередила і поїхала до нього в Копенгаген.[4]
Врешті-решт їй таки вдалося забрати Ларса додому та залишити на своїх батьків — до тих пір, коли вона вже сама могла його утримувати в Стокгольмі.
Астрід влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів, шефом якого був Стюре Ліндґрен (1898—1952). У 1931 році вони одружилися. Через три роки Астрід народила дочку Карін, яка пізніше стала перекладачем.
Астрід Ліндґрен померла 28 січня 2002 року в 94-літньому віці.
Советский фильм-сказка "три толстяка" вышел на экраны в 1966 году. с тех пор он завораживает не первое поколение детей. в этом фильме есть все, что требуется для добротной детской картины, жизнь ровесников зрителей, романтика цирка, приключения революции, торжество справедливости. есть трюки, есть веселье, есть обаятельные герои. и злодеи тоже есть, но справедливая доброта конечно же торжествует, как во всякой хорошей сказке.а как замечательно играют актеры в этом фильме! алексей баталов - режиссер фильма, известный по многих ролям в советских фильмах актер, блистательно сыграл циркачатибула. как неподражательна в своей роли рина зеленая - тетушка ганимед и как очарователен печальный валентин никулин - доктор гаспар. а в лину бракните - куклу, девочку суок были наверно влюблены все тогдашние мальчишки.некоторые сцены фильма сняты так эмоционально, что впору ахнуть и закрыть глаза. вот идет над площадью канатоходец тибул, а офицер целится в него из винтовки, а вот доктор гаспар несет к эшафоту спящую девочку. как тут не прослезиться? а как не засмеяться, когда видишь раскрашенного под чернокожего человека тибула или продавца воздушных шаров, приземлившегося в торт? тот, кто читал милую сказку юрия олеши, по которой и снят фильм, думаю, заметил некоторые отличия. у юрия олеши сказка образная, условная. там не сказано, что толстяки - монархи, что им принадлежит все королевство. в сказке нет образа генерала караски, повредившего куклу и обманувшего доктора. а в фильме, в отличие от книги тутти и суок не являются братом и сестрой. но все равно, настроение книги, приключения, романтика прекрасно переданы в фильме, недаром его хочется смотреть и смотреть еще раз! напишите отзыв о мультфильме данкоэту книгу юрий олеша написал в 1924 году и посвятил детям. когда писалась эта сказка, автор даже не мог предположить, что она станет такой популярной не только у детей, но и у взрослых.в этом произведении ю. олеша хотел показать детям, что как в любой сказке, добро всегда побеждает зло. поэтому в ней есть такие герои как мудрый доктор гаспар, храбрый гимнаст тибул, сильный оружейник просперо. в своих смелых и благородных поступках они объединились, чтобы вместе с народом победить ненавистных угнетателей. и, конечно, были в книге и злые герои: прожорливые три толстяка, которые растили своего наследниеа тутти без друзей и в зверинце, чтобы мальчик вырос жестоким и злым с "железным" сердцем. а также силач лапитупа и другие подкупленные циркача. все они не хотели мира в своей стране, им был безразличен народ и волновали лишь власть и золото. но толстым, богатым и моущественным рано или поздно приходит конец. ведь справедливость, смелость и дружба всегда сильнее, страха, обмана и злобы. три толстяка любимая детства. в прекрасном подарочном оформлении (моего экземпляра) замечатльная сказка о героях и злодеях, о добре и зле, о любви, о торжестве истинного над искуственным. никогда не думала о наивности произведения. все персонажи такие, какими должны быть: отрицательные и внешне, и внутренне отталкивают. положительные воодушевляют: смелый канатоходец тибул готов действовать в душе и на деле, добрый мастер, чинящий вещи и способный излечитвать души своей мудростью. а маленькая суок без сомнения соглашается проникнуть во дворец зла (если можно так выразиться), да ещ и влияет на наследника тутти. заражает , потенциального деспота нежностью, состраданием, любовью и не к кукле, а к людям: живым, чувствующим, желающим и желанным. так и в жизни, за красивым, но ненастоящим, порой не видно истинной красоты, таланта, чувств и даже ума. автору это было хорошо известно. и как ещ можно донести эту мысль, как не в сказке.не считаю е привязанной к конкретному времени, государству, обществу. если хочется позитива перечитываю.
Втот вечер ты даже не решился подойти ко мне: «покойной ночи, дядечка» — сказал ты и, поклонившись, шаркнул ножкой (после ссоры ты хотел быть особенно благовоспитанным мальчиком). я ответил так, будто между нами ничего не было: «покойной ночи». но мог ли ты удовлетвориться этим? забыв обиду, ты опять вернулся к заветной мечте, что пленяла тебя весь день: «дядечка, прости я больше не и , покажи мне цифры! » можно ли было после этого медлить с ответом? в тот день ты проснулся с новой мечтой, которая захватила всю твою душу: иметь свои книжки с картинками, пенал, цветные карандаши и выучиться читать и писать цифры! и все это сразу, в один день! едва проснувшись, ты позвал меня в детскую и засыпал просьбами: купить книг и карандашей и немедленно приняться за цифры. «сегодня царский день, все заперто» — соврал я, уж не хотелось мне идти в город. «нет, не царский! » — закричал было ты, но я пригрозил, и ты вздохнул: «ну, а цифры? ведь можно же? ». «завтра» — отрезал я, понимая, что тем лишаю тебя счастья, но не полагается ну хорошо же! » — пригрозил ты и, как только оделся, пробормотал молитву и выпил чашку молока, принялся шалить, и весь день нельзя было унять тебя. радость, смешанная с нетерпением, волновала тебя все больше, и вечером ты нашёл им выход. ты начал подпрыгивать, бить изо всей силы ногами в пол и громко кричать. и мамино замечание ты проигнорировал, и бабушкино, а мне в ответ особенно пронзительно крикнул и ещё сильнее ударил в пол. и вот тут начинается я сделал вид, что не замечаю тебя, но внутри весь похолодел от внезапной ненависти. и ты крикнул снова, весь отдавшись своей радости так, что сам господь улыбнулся бы при этом крике. но я в бешенстве вскочил со стула. каким ужасом исказилось твоё лицо! ты растерянно крикнул ещё раз, для того, чтобы показать, что не испугался. а я кинулся к тебе, дёрнул за руку, крепко и с наслаждением шлёпнул и, вытолкнув из комнаты, захлопнул дверь. вот тебе и цифры! от боли и жестокой обиды ты закатился и пронзительным криком. ещё раз, затем вопли потекли без умолку. к ним прибавились рыдания, потом крики о : «ой больно! ой умираю! » «небось не умрёшь, — холодно сказал я. — покричишь и смолкнешь». но мне было стыдно, я не поднимал глаз на бабушку, у которой вдруг задрожали губы. «ой, бабушка! » — взывал ты к последнему прибежищу. а бабушка в угоду мне и маме крепилась, но едва сидела на месте. ты понял, что мы решили не сдаваться, что никто не придёт утешить тебя. но прекратить вопли сразу было невозможно, хотя бы из-за самолюбия. ты охрип, но все кричал и и мне хотелось встать, войти в детскую большим слоном и пресечь твои страдания. но разве это согласуется с правилами воспитания и с достоинством справедливого, но строгого дяди? наконец ты только через полчаса я заглянул будто по постороннему делу в детскую. ты сидел на полу весь в слезах, судорожно вздыхал и забавлялся своими незатейливыми игрушками — пустыми коробками спичек. как сжалось моё сердце! но я едва взглянул на тебя. «теперь я никогда больше не буду любить тебя, — сказал ты, глядя на меня злыми, полными презрения глазами. — и никогда ничего не куплю тебе! и даже японскую копеечку, какую тогда подарил, отберу! » потом заходили мама и бабушка, и так же делая вид, что зашли случайно. заводили речь, о нехороших и непослушных детях, и советовали попросить прощения. «а то я умру» — говорила бабушка печально и жестоко. «и умирай» — отвечал ты сумрачным шёпотом. и мы оставили тебя, и сделали вид, что совсем забыли о тебе. я знаю, чем дороже мне моя мечта, тем меньше надежд на её достижение. и тогда я лукавлю: делаю вид, что равнодушен. но что мог сделать ты? ты проснулся, исполненный жаждой счастья. но жизнь ответила: «потерпи! » в ответ ты буйствовал, не в силах смирить эту жажду. тогда жизнь ударила обидой, и ты закричал от боли. но и тут жизнь не дрогнула: «смирись! » и ты смирился. как робко ты вышел из детской: «прости меня, и дай хоть каплю счастья, что так сладко мучит меня». и жизнь смилостивилась: «ну ладно, давай карандаши и бумагу». какой радостью засияли твои глаза! как ты боялся рассердить меня, как жадно ты ловил каждое моё слово! с каким старанием ты выводил полные таинственного значения чёрточки! теперь уже и я наслаждался твоей радостью. « » — говорил ты, с трудом водя по бумаге. «да нет, не так. один, два, три, четыре». — «да, три! я знаю», — радостно отвечал ты и выводил три, как большую прописную букву е.
Астрід Еріксон народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, в невеличкому містечку Віммербю у лені Кальмар провінції Смоланд, у фермерській родині. Вона стала другою дитиною Самуеля Авґуста Ерікссона і його дружини Ганни. Її батько займався сільськими справами на орендованій ділянці в Нессі, на самій околиці містечка. В Астрід був старший брат Ґуннар (1906—1974) та дві сестри — Ганна Інґрід Стіна (1911—2002) й Інґеґерд Брітта Саломе (1916—1997). Пізніше брат Астрід став членом шведського парламенту.
Як написала сама Ліндгрен в автобіографічному збірнику «Мої вигадки» (Mina påhitt, 1971), вона росла у вік «коней та кабріолета». Основним засобом пересування для сім'ї був кінний екіпаж, темп життя був повільнішим, розваги — простіші, а стосунки з навколишньою природою тіснішими. Такі обставини сприяли розвитку у письменниці любові до природи — цим почуттям проникнута вся творчість Ліндгрен, від ексцентричних історій про доньку капітана Пеппі Довгупанчоху до повісті про Роні, доньку розбійника.
Сама письменниця завжди називала своє дитинство щасливим (в ньому було багато ігор і пригод) і вказувала на те, що саме воно служило джерелом натхнення для її творчості. Батьки Астрід не тільки відчували глибоку прив'язаність один до одного та до дітей, а й не соромилися виявляти її, що було великою рідкістю у той час. Про особливі відносини в сім'ї письменниця з великою симпатією і ніжністю розказала в єдиній своїй книзі, не зверненій до дітей, — «Самуель Август із Севедсторпа і Ганна з Гюльта» (1975).
Астрід Еріксон, 1924
Після закінчення школи, у віці 16 років, Астрід Ерікссон почала працювати журналістом у місцевій газеті «Wimmerby Tidningen». Але через два роки (1926), не будучи заміжньою, вона завагітніла від головного редактора. Він запропонував їй одружитися, але вона відмовилася і, залишивши посаду молодшого репортера, переїхала до Стокгольма. Цей крок, як згадувала потім письменниця, був найвідважнішим і найпереломнішим у її подальшому житті. Вона зняла кімнату, почала вчитися на курсах машинопису та стенографії і водночас працювала. У Стокгольмі Астрід народила сина Ларса, але через свою невлаштованість, бідність і зайнятість, вона змушена була віддати його на виховання знайомій родині, що мешкала в Копенгагені.
Хоч заробляла вона небагато, але намагалася завжди відкладати хоч якісь гроші, щоби якнайчастіше відвідувати Ларса в Копенгагені на вихідні. Більшість часу доводилося проводити в потязі — в дорозі туди чи звідти. Їй довелося попрацювати на кількох роботах, які вона залишила з різних причин, а з останньої її просто звільнили: молода мама, не витримавши довгої розлуки із сином, нікого не попередила і поїхала до нього в Копенгаген.[4]
Врешті-решт їй таки вдалося забрати Ларса додому та залишити на своїх батьків — до тих пір, коли вона вже сама могла його утримувати в Стокгольмі.
Астрід влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів, шефом якого був Стюре Ліндґрен (1898—1952). У 1931 році вони одружилися. Через три роки Астрід народила дочку Карін, яка пізніше стала перекладачем.
Астрід Ліндґрен померла 28 січня 2002 року в 94-літньому віці.