Сіроманець похлебтав з калюжі води, лугом відбіг від лісу і від дороги, заліг за копицею сіна. Нанюхав у сіні кілька мишей, підснідав ними і знову виструнчив носа у спину Василя Чепіжного та його коня.
Чепіжний в’їхав конем у мокрий ліс. Сіроманець поволеньки на старих своїх лапах рушив за ними.
Чепіжний наставив вуха на лісову невідомість, сплигнув з коня, перекинув рушницю з руки в руку, повів коня стежкою, вивів його на галявину, прив’язав до сосни, а сам відійшов і заліг у ямі.
Сіроманець заліг і собі позаду Василя Чепіжного і його коня. Вітер дув Сіроманцеві в ніс. Вітер гостро пахнув конем, але між конем і Сіроманцем лежали Чепіжний та його рушниця.
Щось хряснуло в соснах! Василь зняв картуза і задихав у нього. Кінь затрусився, застриг вухами і ліг на землю.
— Не лягай! Не лягай на землю! — зашепотів коневі Василь Чепіжний. — Встань! Встань і пахни!
Знову щось мокро хряснуло в лісі. Рушниця в руках Василя Чепіжного сіпнулася на той хряскіт, око завмерло на мушці.
Кінь не вставав, дрібно тремтів, падали краплі на нього, і від кожної краплини він здригався, як від пострілу.
«Старе і хворе! — подумав про свого коня Чепіжний. — Чом він тебе не з’їв, коли ти ще було молоде!.. То вже лежи, а прийде — на цей раз я його неодмінно укохкаю!»
Свиснула синиця, її порожній осінній свист не сподобався Чепіжному. Посіяв дощ.
Чепіжний одягнув картуза і ліг щокою на курки. Так вони і лежали: кінь, Чепіжний, а поза ними вовк. Вовк звівся на лапи.
Не встиг Чепіжний ойкнути, як вибита з його рук рушниця полетіла в кущі і Сіроманець задихав йому в покраплену дощем горлянку.
Скочив на ноги кінь, хилитнув сосною, заіржав, відірвався, повалив один кущ, другий — Сіроманець побіг було за ним, проскочив галявину, але повернувся до Чепіжного.
Чепіжний світив сірник по сірникові, задкував лісом від Сіроманця, відмахнувся патронташем, ускочив в болото, у воду, в мочарі — Сіроманець спокійно ішов за ним.
— На, на, все, що хочеш, на! — викидав під ніс Сіроманцеві Чепіжний із торбини хліб, бринзу, патрони викидав. Сіроманець загнав Чепіжного по шию в озеро і сам сів на березі.
Перед оком Чепіжного на воді тихенько кипів осінній дощ, за осокою сірів Сіроманець.
Объяснение:
Там є помилка: Що вчинив Сіроманець із ЧЕпіжним...
ответ:Главный герой произведения – Слепцов. Он потерял сына. Сын, видимо, был единственным близким человеком, единственным утешением, надеждой. Оттого–то и удивляется Слепцов тому, что «сам он ещё жив», ведь гроб был наполнен «его жизнью».
Систему персонажей можно представить в следующем виде:
Девушка из дневника- СЫН => СЛЕПЦОВ <= БАБОЧКА -Иван
Основополагающий принцип этой системы следующий: эта система отражает тему жизни и смерти. Слепцов – главный герой произведения. Он стоит между этими двумя явлениями и ему предстоит сделать выбор. Сын – отражение линии смерти, бабочка – жизни. Можно сказать, что он стоит между двух огней.
Фабула данного произведения напоминает фабулу «Легкого дыхания» Бунина. Повествование начинается с «конца», т. е. сначала мы узнаем отца, видим, что он чем-то озабочен, но лишь потом узнаем о причине его переживаний (лишь во второй главе), в третьей главе узнаем о переживаниях сына, а в четвертой главе снова возвращаемся к переживаниям отца. Но в «Легком дыхании» такая фабула необходима для того, чтобы ощутить это легкое дыхание. В данном произведении, если поменять события местами, то будет описана не жизнь Слепцова, а жизнь самого мальчика, его смерть и реакция отца. Нам же, благодаря такой фабуле, удается увидеть лишь реакцию отца, которая, безусловно, является главным элементом в тексте.
Обычная фабула => жизнь мальчика в деревне, его влюбленность, дневник, переезд в Петербург, смерть, горе отца, похороны мальчика в деревне.
Перевернутая фабула => горе отца, жизнь мальчика в деревне, переезд в Петербург, смерть, похороны мальчика в деревне, его влюбленность, дневник, горе отца.
Не виден замысел автора при обычной фабуле. Внутренний конфликт героя (Слепцова) и является в рассказе Набокова сюжетообразующим. Т. о. автор «перевернул» фабулу, чтобы показать главный конфликт.
Автор разделил свой рассказ на четыре части, каждая из которых означает ступень: с каждым шагом Слепцов приближается к нервному срыву – обрыву, бездне. С каждой главой нарастает драматизм повествования. За четыре главы успевают пройти целые сутки: 1 глава – ночь, 2 – утро, 3 – день («после обеда»), 4 – ночь. За сутки Слепцов успел и подумать о смерти всерьез, и принять новую жизнь.
Объяснение: