комедія грибоєдова «лихо з розуму» забезпечила автору, поза всяким сумнівом, справжнє безсмертя у віках. головний герой твору, олександр андрійович чацький, і зовсім став одним з найбільш неоднозначних і відомих літературних «золотого століття» російської літератури. саме про нього, відкриває цілу галерею образів так званих «зайвих людей», найяскравішим представником якої стане пушкінський євгеній онєгін, вкрай неоднозначно відгукнулася критика.
розказана на сторінках п’єси історія прогресивно налаштованого молодого людини, яка зіткнулася з нерозумінням з боку консервативної аристократії, укладена грибоєдовим в традиційний міжособистісний любовний конфлікт, який, втім, є лише однією з самих поверхневих в комедії проблем.
основний же конфлікт, як уже було сказано, полягає в протистоянні «століття нинішнього» і «століття минулого». варто звернутися до відомого факту, щоб підтвердити це припущення: спочатку майстерний дипломат а.с. грибоєдов, який створив своє епохальне твір в роки розгортання різного роду таємних організацій, що об’єднали передових людей свого часу, назвав комедію «горе розуму». пізніше, в своїх щоденниках, він напише: «у моїй комедії двадцять п’ять дурнів на одну розсудливу людину». отже, ось і стає очевидним конфлікт, який сам автор поставив, що називається, на чільне місце: головний герой «лиха з розуму» протиставлений традиційному суспільству, життя якого повністю просякла фальшю, дурістю; його цінності мізерні і порожні, воно відкидає все нове, раціональне.
олександр андрійович виявляється стороннім тілом в будинку фамусова. його провина полягає в тому, що він сміливо і прямо висловлює власну думку, яка йде врозріз з порядками консервативної аристократії. «служити б радий, прислужувати тошно» – зауважує він у відповідь на монолог фамусова-старшого, який дає поради чацкому заробити собі чин. герою чужі звичаї нещирого і дурного «вищого світу», де править сумнівний етикет.
чацький ж разюче розумний; його мова дотепна, гостра і відверта. і якщо спочатку це викликає інтерес, то пізніше, зрозумівши, що змовитися з цим образованнейшим борцем за справедливість, за чесність, за розум не вдасться, суспільство відторгає героя, оголошуючи його божевільним. в цьому і полягає дивовижний драматизм цієї безсмертної комедії.
для олександра андрійовича, який повернувся в москву через три роки мандрів по європі і наситити передовими ідеями того часу, стає особливо прозора картина життя московського світла. він відверто опирається чинопочитанию, хабарництву, протекціонізму, що панує в сфері державної служби. він сприймає лише служіння «справі, а не особам» – і це вступає в протиріччя з переконаннями представників «століття минулого». крім того, герой виступає проти кріпосного права і навіть розповідає про передовий поміщика, позбутися селян від тягаря рабської праці. цей внесценический герой, один раз лише згадується в оповіданні, виявляється свого роду «двійником» чацького – і, на жаль, в оповіданні про його долю грибоєдов передбачає результат діяльності самого головного героя: його вважають диваком і цураються.
чацький на все має власну думку і – він готовий його відстоювати. цей відкритий, щирий і відданий самому собі персонаж оцінює людей не по їхньому положенню в суспільстві, а за їхніми діями, внутрішнім якостям.
у суспільстві, в якому головний герой не бачить абсолютно нічого позитивного і приємного, його утримує лише любов до софії фамусова. при цьому цікаво, що сам чацький багато в чому поводиться егоїстично: він залишає кохану на кілька років на самоті, не залишивши попередження про від’їзд, а потім повертається абсолютно несподівано – і поводиться з героїнею так, ніби не було трьох років розлуки. чацкий помилково вважає світосприйняття софії близьким до свого власного, не розуміючи, що вона, на відміну від нього, не була навчена так само, як він, не переповнилася волелюбними ідеями. навпаки, ця дівчина, яка мала всі шанси стати близькою чацкому по духу – недарма вона софія, тобто «мудра» – загрузла в життя московського світла більше, ніж будь-хто інший. тому героїня з промовистою назвою носить «консервативну» прізвище – фамусова. саме вона прирікає олександра андрійовича на репутацію божевільного.
таким чином, чацький зазнає поразки і на громадському, і на любовному фронті. драма, горе персонажа полягають не тільки в конфлікті його переконань з порядками життя традиційно налаштованої аристократії, а й в його абсолютній нездатності прийняти відмінності в світогляді інших людей, в нерозумінні мотивів чужих вчинків і неприйнятті усвідомлення власних допущених помилок.
Объяснение:
“Веселье сердечное” - так назвал свои воспоминания о Борисе Викторовиче Шергине Юрий Коваль.
У Шергина необыкновенная живописность заключена в слове, в образах.
Ю. Коваль старался вывести его имя из забвения. Будучи членом редколлегии журнала “Мурзилка”, он печатал на его страницах шергинские сказки. Не без его активного участия вышли мультфильмы по сказкам “Волшебное кольцо”, блистательно озвученное актером Евгением Леоновым, “Мистер Пронькин быль”, мультальманах “Смех и горе у Белого моря”: сценарий по произведениям С. Писахова и Б. Шергина писал сам Ю. Коваль.
Ему врезалось в память шергинское “слово - ветер, а письмо-то век...”
Он редко говорил "обкатываю" про свои рассказы. Он их "укатывал" на слушателе, или "улаживал".
- Мне кажется, в море литературы, - говорил он, - как и в море вообще, текут реки. Много чистых родников и много мутных потоков. В Архангельске, где я родился, провел молодость, юность, живо было устное народное творчество. Кругом там пели еще былины и рассказывали сказы, предания. В молодости я при случае где-нибудь в знакомой семье пел былины, передавал так, как сам слышал. Но вообще молодые не пели былины, это считалось делом стариков. Мы рассказывали сказки. Говорят, что в детстве усвоил, то остается на всю жизнь. А я усвоил в детстве подлинное былинное звучание, сказы северные, подлинные. Вот так в самом начале я передавал услышанное от старшего поколения устное слово...
«…Тут я рассказал, что встретил в Москве человека, который составлял для издательства сборник автобиографий советских писателей. Готовился уже третий том таких автобиографий. Не худо бы, толковал я, и Шергину попасть в этот том.
- Третий том? - иронично размышлял Борис Викторович.- Я уж, наверно, в четвертый или в пятый. Нет, не стану писать. Кому это нужно?
Я твердо сказал, что нужно многим, и мне в частности. Писать для него в то время было делом не совсем простым. Сам писать не мог, диктовал сестре.
- Раньше-то бывало не так.
- А как бывало?
- Бывало, пол мету, веник в сторону - и пишу! Ладно, не для третьего тома, для вас напишу. Вдруг и сгодится. Мы распрощались, а недели через две я снова поехал в Хотьково. Никак уж я не ждал, но Борис Викторович передал мне пять рукописных страничек, записанных рукою Ларисы Викторовны. К моему изумлению и счастью, на каждой странице в левом верхнем углу было написано: "Для Юры Коваля", посредине, тоже на каждой странице, заголовок «Б. Шергин» и на каждой же странице в правом углу дата: "3.1.70 г.". Рукопись эта хранится сейчас у меня. Она действительно не попала пока ни в третий том, ни в пятый. Вот ее текст:
"Богатство северорусской речи известно. Не только беседная речь, но и домашний обыденный разговор обилует оригинальностью речевых оборотов. Бесконечно богат и речевой словарь, при этом чисто русский. Но уважали книги с содержанием героическим. Юмористических книг и журналов не читали. Однажды я дал старику, моему дяде, комплект юмористического журнала "Будильник". Он вернул мне журнал со словами: "Что же отсюда можно вынести?" В Архангельске почти в каждом доме была и русская классическая литература. Но романы русские и западноевропейские пересказывались богатейшей северорусской речью.