Відповідь:
Порівняльна характеристика образів Онєгіна і Тетяни
Я не в Онєгіна закохалася, а в Онєгіна й у Тетяну (і, мабуть, у Тетяну трохи більше), у них обох разом, у любов.
М. Цвєтаєва
Хоча роман Пушкіна названо "Євгеній Онєгін", образ Тетяни Ларіної не менш важливий і цікавий, аніж образ Онєгіна. А якщо говорити про ставлення до героїв читачів, то багато хто погодиться з Мариною Цвєтаєвою і віддадуть перевагу Тетяні. Та й сам Пушкін не ховає своєї симпатії до героїні: "Я так люблю Тетяну милую мою!" Але один без одного вони втратять інтерес для читача, тому що на розвитку їхніх стосунків будуються весь роман і доля кожного з героїв. У характерах Тетяни й Онєгіна багато спільного. Інакше як пояснити їхню зустріч і їхню любов?
Незважаючи на різне виховання, Тетяна та Євгеній духовно близькі люди. Обоє розумні, багато читають, освічені, добре розуміються в людях. Тетяна виділила Онєгіна з усіх молодих людей, що бували в будинку Ларіних. Онєгін теж із двох сестер віддає перевагу Тетяні. Привабливість Ольги могла закрутити голову лише юному Ленському. І Онєгіну, і Тетяні властива незадоволеність життям. Але Тетяна до моменту їхньої першої зустрічі ще чекає якогось повороту долі, вона готова до зустрічі з нею. А Онєгін уже ні на що не сподівається і тому не вірить у можливість щастя для себе і для Тетяни.
Головне, що розрізняє їх — це наявність життєвого досвіду (здебільшого сумного) в Онєгіна і відсутність його в Тетяни. Звідси — простота, довірливість і щирість героїні й обережність і розважливість її Євгенія.
Дивіться також
"Євгеній Онєгін" (повний текст)
"Євгеній Онєгін" (скорочено)
Як розкривається образ автора в романі? (та інші запитання)
Біографія Олександра Пушкіна
Тетяна керується в своїх учинках тільки почуттями, а Євгеній — доводами розуму. Героїня виявилася сміливішою і рішучішою за свого обранця. Усупереч традиціям і думці світу вона перша пише Онєгіну і освідчується йому. Онєгін же (зовсім протилежний характер!) настільки дорожить громадською думкою, що вбиває на дуелі друга.
Зустріч героїв впливає на подальший розвиток їхніх характерів. Вони начебто поділилися один з одним тим, що мали в душі. Тетяна розбудила в Онєгіні почуття, здатність кохати і вдаватися до "нерозсудливих" вчинків. Сама ж, за порадою Онєгіна, навчилася панувати собою. Та так, що Онєгін ледь впізнав її:
Как изменилася Татьяна!
Как твердо в роль свою вошла!
Как утеснительного сана
Приемы скоро приняла!
У своєму листі Онєгін майже повторює освідчення Тетяни. Мабуть, тому, що всі закохані схожі одне на одного. Але саме в той момент, коли, здавалося б, Онєгін і Тетяна зрівнялися у своєму життєвому досвіді і духовному розвитку, вони повинні розстатися. Проте і за це розставання ми любимо їх ще більше. "Я з тієї хвилини не захотіла бути щасливою", — пише Марина Цвєтаєва, поставивши можливість кохати і бути коханим вище над можливості щастя. Таких незбагненних героїв у нас більше немає.
Пояснення: Я не знаю что тебе именно нужно поетому вот
Відповідь:
Вот об этом-то я и стал ему говорить. «Послушайте, Максим Максимыч, – отвечал он, – у меня несчастный характер: воспитание ли меня сделало таким, Бог ли так меня создал, не знаю; знаю только то, что если я причиною несчастия других, то и сам не менее несчастлив; разумеется, это им плохое утешение – только дело в том, что это так. В первой моей молодости, с той минуты, когда я вышел из опеки родных, я стал наслаждаться бешено всеми удовольствиями, которые можно достать за деньги, и разумеется, удовольствия эти мне опротивели. Потом пустился я в большой свет, и скоро общество мне также надоело; влюблялся в светских красавиц и был любим – но их любовь только раздражала мое воображение и самолюбие, а сердце осталось пусто… Я стал читать, учиться – науки также надоели; я видел, что ни слава, ни счастье от них не зависят нисколько, потому что самые счастливые люди – невежды, а слава – удача, и чтоб добиться ее, надо только быть ловким. Тогда мне стало скучно… Вскоре перевели меня на Кавказ: это самое счастливое время моей жизни. Я надеялся, что скука не живет под чеченскими пулями; – напрасно: через месяц я так привык к их жужжанию и к близости смерти, что, право, обращал больше внимание на комаров, – и мне стало скучнее прежнего, потому что я потерял почти последнюю надежду. Когда я увидел Бэлу в своем доме, когда в первый раз, держа ее на коленях, целовал ее черные локоны, я, глупец, подумал, что она ангел, посланный мне сострадательной судьбою… Я опять ошибся: любовь дикарки немногим лучше любви знатной барыни; невежество и простосердечие одной так же надоедают, как и кокетство другой. Если вы хотите, я ее еще люблю, я ей благодарен за несколько минут довольно сладких, я за нее отдам жизнь, – только мне с нею скучно… Глупец я или злодей, не знаю; но то верно, что я также очень достоин сожаления, может быть, больше, нежели она: во мне душа испорчена светом, воображение беспокойное, сердце ненасытное; мне все мало: к печали я так же легко привыкаю, как к наслаждению, и жизнь моя становится пустее день ото дня; мне осталось одно средство: путешествовать. Как только будет можно, отправлюсь – только не в Европу, избави боже! – поеду в Америку, в Аравию, в Индию, – авось где-нибудь умру на дороге! По крайней мере я уверен, что это последнее утешение не скоро истощится, с бурь и дурных дорог». Так он говорил долго, и его слова врезались у меня в памяти, потому что в первый раз я слышал такие вещи от двадцатипятилетнего человека, и, Бог даст, в последний… Что за диво! Скажите-ка продолжал штабс-капитан, обращаясь ко мне, – вы вот, кажется, бывали в столице, и недавно: неужели тамошная молодежь вся такова?
Пояснення: Цитата из книги
автор Михаил Лермонтов
цитата номер 355854
книга герой нашего времени
ПРОЩЕНИЯ ЕСЛИ ЭТОТ ОТВЕТ БЕСПОЛЕЗЕН
ОТРЫВОК НОРМ
можеш нагадати мені що йому подарували?