роман “герой нашего времени” — самое зрелое и крупное произведение михаила юрьевича лермонтова, вдумчивого писателя-философа. главный герой романа — григорий александрович печорин — достойное продолжение пушкинского онегина и следующий за ним в галерее “лишних людей”.
печорин — молодой аристократ, активно вмешивающийся в окружающую жизнь. с первых же страниц романа перед нами предстает герой, неравнодушный, любознательный, желающий взять от жизни как можно больше. вначале мы не понимаем мотивов его поступков, нас удивляет необычная эксцентрическая натура молодого человека. печорин крадет понравившуюся ему девушку, не думая о тех действиях, которые могут последовать за этим поступком. он искренне верит, что влюблен в “деву гор”, что эта любовь станет спасительным мостиком, по которому герой сможет перейти в новую для него, полную смысла, жизнь: “когда я увидел бэлу в своем доме, когда в первый раз, держа ее на коленях, целовал ее черные локоны, я, глупец, подумал, что она ангел, посланный мне сострадательной ” но вскоре григорий александрович понимает тщетность надежд: “я опять ошибся: любовь дикарки немногим лучше любви знатной барышни”,— признается он максиму максимычу.
постепенно в борьбе с обществом печорин теряет свою активность, становится равнодушным, холодным созерцателем. если в главе “тамань” григорий александрович активен, даже любопытен, то глава “мери” являет нам уже инфантильного человека, плывущего по течению, только отъезд веры (женщины, которую он глубоко и искренне любит) на короткое время возрождает в нем желание кардинально изменить свою жизнь. мы видим отчаяние и слезы героя: “при возможности потерять ее навеки вера стала для меня дороже всего на свете — дороже жизни, чести, лошадь я остался в степи один, потеряв последнюю я упал на мокрую траву и как ребенок ” мы радуемся, что “человек” в печорине не умер, он еще способен глубоко и искренне любить. но порыв кончается быстро. перед нами опять сдержанный, холодный, тайно человек.
при встрече с печориным рассказчика поражают глаза героя: “они не смеялись, когда он это признак — или злого нрава, или глубокой постоянной взгляд его — непродолжительный и тяжелый, оставлял после неприятное впечатление нескромного вопроса и мог бы казаться дерзким, если б не был столь равнодушно спокоен”. что же произошло с героем, почему он из активного, талантливого и пытливого человека становится подобием личности? в своем журнале-дневнике печорин объясняет причину своего перерождения: “я был готов любить весь мир — меня никто не понял: и я выучился ненавидеть. моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой и светом: лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца: они там и я сделался нравственным ”
какое горькое признание! что остается нашему герою?
он путешествует в надежде хоть как-то скоротать век или найти свой безвременный конец. на вопрос максима максимыча: “а когда вернетесь? ” — печорин сделал знак рукой, который можно было перевести следующим образом: вряд ли! да и горький итог жизни
Образ героя новели Матео Фальконе став початком тривалих роздумів письменника над природою людської особистості, яка поєднала в собі, здавалося б, несумісне. Небагатьма, але правдивими рисами змальований портрет і характер Матео - прямого, мужнього чоловіка, який не звик вагатися при виконанні того, що він вважав за свій обов'язок. Він утілив у собі певний корсиканський ідеал честі, де зрада - це найбільша смертельна образа: "Лише людина, приречена на смерть, могла зважитися назвати Матео зрадником. Він негайно помстився б за таку образу ударом кинджала, і удар той не довелося б повторювати". Саме те, що його син, "продовжувач роду," на якого Матео покладав усі свої надії, став першим у їхній родині зрадником, і привело до жахливого вчинку.
Образ Матео не завершив художніх шукань Меріме. Ці пошуки тривали і віднайшли свій вияв ще в одній неперевершеній новелі П. Меріме - "Федеріго". Сюжет дуже простий і цікавий. Жив колись молодий дворянин Федеріго, красивий, стрункий, він полюбляв гру, вино і жінок, особливо гру. Герой ніколи не сповідався. Одного разу Федеріго виграв у 12 юнаків із багатих родин, але швидко спустив свій виграш, і у нього залишився лише один замок за кавказькими схилами. Там він самотньо прожив 3 роки: вдень займався мисливством, а ввечері грав у азартні ігри.
Меріме покав своїх героїв у таких життєвих зіткненнях, коли вони мали вирішити для себе питання величезної ваги - чи зберегти життя, знехтувавши совістю, честю, особистими моральними принципами, чи залишитися вірним цим принципам, але загинути. Героїчне начало в сильних характерах, які приваблювали письменника, полягало саме в тому, що перемога залишалася за моральними принципами.
Образ героя новели Матео Фальконе став початком тривалих роздумів письменника над природою людської особистості, яка поєднала в собі, здавалося б, несумісне. Небагатьма, але правдивими рисами змальований портрет і характер Матео - прямого, мужнього чоловіка, який не звик вагатися при виконанні того, що він вважав за свій обов'язок. Він утілив у собі певний корсиканський ідеал честі, де зрада - це найбільша смертельна образа: "Лише людина, приречена на смерть, могла зважитися назвати Матео зрадником. Він негайно помстився б за таку образу ударом кинджала, і удар той не довелося б повторювати". Саме те, що його син, "продовжувач роду," на якого Матео покладав усі свої надії, став першим у їхній родині зрадником, і привело до жахливого вчинку.
новелі П. Меріме - "Федеріго". Сюжет дуже простий і цікавий. Жив колись молодий дворянин Федеріго, красивий, стрункий, він полюбляв гру, вино і жінок, особливо гру. Герой ніколи не сповідався. Одного разу Федеріго виграв у 12 юнаків із багатих родин, але швидко спустив свій виграш, і у нього залишився лише один замок за кавказькими схилами. Там він самотньо прожив 3 роки: вдень займався мисливством, а ввечері грав у азартні ігри.
Одного разу до нього на ніч попросився Ісус Христос з 12 апостолами. Федеріго прийняв їх, але вибачився, що не приховав їх належним чином. Він наказав орендатору зарізати останню козу і засмажити її.
Це фантастична новела, яка побудована на казковій фольклорній основі, і відбила прагнення Меріме шукати сенс буття поза буржуазною буденністю. Мальовнича, з характерною прискореністю дії, новела сприймалася як народно-казкова оповідь, як жива розмовна форма.
Потяг письменника до героїчного начала, сильних характерів відчутний у новелі "Таманго", де автор розкритикував таке ганебне явище як работоргівля, виступив проти рабства взагалі. Проте основна тема твору - не викриття работоргівлі, а розкриття характеру Таманго.
У цьому образі відбилися подальші роздуми Меріме над людською природою, а особливо - конфлікт високого, героїчного і ницого начал. Добрі і злі якості героя тут не приховано, а виразно оголено. Він владолюбний, жорстокий, лютий і деспотичний. Таманго торгував своїми одноплемінцями. Але йому властиві й суттєві людські риси, які виявилися в нездоланному прагненні героя до волі, його гордості й витримці, що він проявив під час випробувань.
Неосвічений розум дикуна виявився здатним на швидкі й правильні рішення, на тонкий розрахунок, коли Таманго підняв бунт на кораблі. Злий дикунський звичай не заглушив у ньому справжнього почуття кохання, коли він, забувши про обережність, наздоганяє корабель, котрий відвозив його дружину, або коли, майже вмираючи в човні з голоду, ділився з жінкою останнім сухарем. Отже, у дикості Таманго - якась лиховісна енергія, відвага, волелюбність, спритність і навіть самозречення.
.❤❤❤