Якби зустріти Лесю Українку (уявімо таку фантастичну подорож у часі) та запитати її: "Важко, Лесю, бути мужньою? Важко нести свій хрест?" Саме так я сприймаю творчість цієї мужньої жінки.
Про Лесю завжди говорили як про людину мужньої вдачі. А коли ми взагалі говоримо про мужність? Тільки тоді, коли її треба проявити. На мій погляд, Леся Українка всім своїм життям показала, що таке справжня мужність.
Ніжна, тендітна зовні, ця юна дівчинка ще з дитячих літ засвоювала уроки мужності з навколишньої дійсності, із тих розповідей, що доводилося чути від рідних і близьких, від селян, до яких Леся ставилася дуже приязно. І це згодом проявилося в її натхненних творах.
Особливо вражає мене драматичний твір "Бояриня", який лише недавно стали вивчати в курсі шкільної програми з української літератури. І не тому, що він написаний дуже талановито й майстерно, а колом тих проблем, які порушила поетеса у своєму творі. Чи не вперше в літературі того періоду письменниця торкнулася глибинних засад стосунків України й Росії, показала, яка величезна прірва розділяє ці народи під гнітом царизму. Коли зараз я чую, що всі ми — брати слов'яни, мене це дратує. Бо ми маємо якесь спільне мовне коріння, але не більше. Адже історичний шлях ми пройшли різний. Чому до цього часу ніхто не розмежовує поняття історичного шляху розвитку і процесу творення мови? Ці шляхи знов-таки були різні. Так, колись була Київська Русь, яка займала нинішню територію України, частково Росії і незначну територію нинішньої Білорусі, але ж далі шляхи розійшлися в історичному плані, а народи продовжували жити на своїх територіях, сповідуючи свою віру, дотримуючись своїх традицій. А традиції були не лише на рівні сім'ї, вони почали формуватися й на рівні державотворення. Власне, це ми й гаємо у творі "Бояриня" Лесі Українки.
Описывая судьбу Марьи Кирилловны, Пушкин немало говорит о ее внешности. Ведь она была не просто красива, но и особо привлекательная своею душевной чистотой. Мне кажется, что автор относится к Маше скорее по-отечески, искренне и ласково называя ее то "бедной красавицей", то "молодой затворницей". Я думаю, тот факт, что она воспитывалась без матери, отложил свой отпечаток на мировоззрение нашей героини. Ведь она росла на "лоне природы", воспитывалась простой няней-крестьянкой, у которой на все случаи жизни были свои шутки-прибаутки, свой взгляд, взгляд простой чистой крестьянской души. Богатый отец, конечно, мог дать дочери многое, потому что “любил ее до безумия, но обходился с нею со свойственным ему своенравием, то стараясь угождать малейшим ее прихотям, то пугая ее суровым, а иногда и жестоким обращением.”, но только мать могла научить ее быть настоящей женщиной или, хотя бы, уметь такой казаться. У девушки не было подруг, она была крайне замкнутой и потому, наверное, проводила так много времени, читая романы, любовные романы, набираясь той непосредственности и сентиментальности, которые были ей так присущи и сделали ее кроткой, чуткой и мечтательной.
Очевидно, поэтому она так неумело пережила и свой роман. Когда в доме появился молодой учитель, временами дававший ей уроки музыки, немудрено, что Маша увидела в нем героя своего романа.
Тонкая ее натура увидела в нем благородного, бесстрашного защитить ее в любую трудную минуту.
Маша высоко ценила душевные качества людей, ведь окружавшие ее мужчины были под стать отцу: властные, грубоватый, для которых главным в жизни были деньги, и, конечно в молодом Дубровском, как ей казалось, она нашла полную противоположность этим мужланам. Она почувствовала в нем родственную душу и влюбилась по-настоящему. Даже узнав, кто он на самом деле, она не предала ни его, ни свои чувства к нему, хотя, безусловно, была очень напугана. Более того, узнав о своем предстоящем замужестве, она решается на отчаянный шаг - побег с любимым. Но побег не удался.
И вот находясь в церкви, “Марья Кирилловна ничего не видала, ничего не слыхала, думала об одном, с самого утра она ждала Дубровского, надежда ни на минуту ее не покидала...”. Но не дождалась, он не приехал, и венчание состоялось, и, став чужой женой, Маша отказалась от своего возлюбленного, понимая, что честь и достоинство главнее любви, ибо это главные качества человека.
Мне кажется, что автор очень точно чувствует и передает нам ее тонкую душу, искренне жалея ее.
Объяснение:
Очень мало дал за задание.