Мене вразив сам б звільнення з полону зневірених людей. Один з полонений жертвує своїм життям, щоб інші врятувалися. Він б'є кувалдою по детонатора бомби, гине сам, але відкриває дорогу ння своїм товаришам. Я спочатку насилу в це повірив. Передачі по телевізору про нескінченні розборки мафії, про наркоманів, безпричинних вбивства та вбивства на замовлення вже мене не дивують, а ось герої Бикова здивували. Я задав собі питання: "Чи зміг би я поводитися, як Іван? » І, якщо чесно, то не знаю. Але я зрозумів одне, що Іван жив в якийсь інший час, коли люди були краще і чистіше душею. Іван простий хлопець. Але він дуже добрий і надійний. Він не може образити слабкого. Іван ділиться хлібом з божевільним, допомагає Джулії здолати виснажливий підйом в гори. Коли Джулія зовсім знесилила і не змогла йти далі, Іван на своїй спині виніс її на альпійські луки з квітучими червоними маками і високим блакитним небом. Один би Іван рухався, звичайно, швидше, але він не міг кинути Джулію. Взаємно допомагаючи один одному, вони були майже у мети. Любов до них приходить несподівано, дуже красива, велика і справжня. Іван і Джулія погано розуміли мову один одного, але вони розуміли і любили один одного серцем. Напевно, вони були б щасливі і прожили довге, довге життя, адже вони були такі молоді, якби їх не наздогнали фашисти. Іван гине в нерівному бою з німцями і німецькими вівчарками, натренованими на вбивство людей, але перед смертю він рятує кохану. Іван затримує німців, відволікаючи їх від Джулії на себе. Так гине ця прекрасна людина. Читати про це сумно, але розумієш, що по-іншому Іван просто вчинити не міг. Джулія виявилася гідною Івана. Вона продовжувала любити його довгі роки. Джулія народила і виховала їхнього сина Джованні, який вивчив російську мову досконало і знав багато про Білорусію. Через вісімнадцять років лист Джулії, нарешті, розшукало родичів Івана, і вони дізналися про його подвиг. Закінчувався лист Джулії словами: «З вдячністю до всіх — народили, виховали і знала Людини, істинно руського по доброті і гідного захоплення по своїй мужності. Не забувайте Його! «І ще: " Провидінню всім випробуванням, що випали на мою частку нагоди, який звів мене з Ним». Я прочитав повість на одному диханні. Вона схвилювала мене, і за це я вдячний її автору — Василю Бикову.
В одном саду росла яблоня. На ней было много-много веток, и каждая старалась принести как можно больше плодов. Была у этой яблони и одна засыхающая ветка.
Она склонилась почти до земли и для того, чтобы пройти под ней, людям приходилось нагибаться.
Однако ветка считала, что это ей все кланяются.
– Эй, вы там, наверху, – скрипела засыхающая ветка, – сегодня мне поклонилась хозяйская жена, а вчера три раза хозяйская дочка. Придет время, и хозяин поклонится!
– Что ты все скрипишь? – спрашивали с удивлением верхние ветки, – Лучше бы тянула свои листики к свету, стала бы красивая и зеленая как мы, приносила бы много яблок.
– Что в вашей красоте и яблоках! – скрипела нижняя ветка, – никто вам за это и не скажет, а мне все кланяются, да еще по несколько раз на дню. Нет, проку нет ни в красоте плодов, ни в сладости, ни в их размерах. Одно – два яблока коль в год и принесу, то хорошо. Что в них ни красоты, ни вкуса – это ваше мненье, а люди все приходят ко мне на поклоненье.
Но зеленые ветки ее не слушали, а изо всех сил стремились к солнцу, чтобы впитать в себя побольше его тепла и света, чтобы их плоды были похожи на это солнце.
– Что я для вас – тьфу! – это известно, – скрипела засыхающая ветка, – Вы знатные гордячки, самохвалки. Но мне ваше мнение не интересно! Старайтесь, растите ваши плоды, а люди придут и поклонятся мне.
Так засыхающая ветка клонилась все ближе и ближе к земле.
Через некоторое время пришел в сад хозяин. Подошел к яблоне, обошел ее кругом. Под сухой веткой наклонился.
Обрадовалась ветка:
Говорила, говорила я вам!
Нет толку от плодов, от роста.
К земле поближе быть –
Вот в чем секрет успеха моего.
Что солнце?!!
Почет и слава от людей и без него.
На следующий день опять пришел хозяин к яблоне и остановился возле засыхающей ветки. Долго на нее смотрел, трогал листочки, сорвал одно единственное сморщенное яблоко и ушел.
– Вот, – ликовала ветка, – какое ко мне внимание! Да на вас, зеленых, и не посмотрит никто. Стремитесь куда-то к небу, а спрашивается, что толку? Вот обо мне забота! И с этой стороны ко мне и с той. И яблоко мое одно в хозяина руке, не между прочих. Любимая я у него и оттого мне и вниманье, и почет.
Зашелестели другие ветки зелеными листочками:
Вы слышали, средь нас тут слух
Что более не требуют от нас плодов.
В почете сморщенные яблоки,
Притом как можно мельче.
Услышав это, некоторые из молодых веток стали посматривать на землю, как бы к ней поближе быть.
В третий раз пришел хозяин в сад. Завидев его, засыхающая ветка затрещала:
Идет, идет ко мне на поклоненье хозяин сам!
А вам останется лишь сожалеть о рвеньи,
Которое вы проявили и терпеньи,
Которое никем ни в счет.
Хозяин же, к той ветке подошедши,
Достал пилу, спилил ее и сжег.
И долго шелестели ветви:
«Какой печальный у иллюзии итог.
А мы, уж было, подражать ей стали,
К земле клонились. Результат едва ли
Хозяину понравиться бы смог.
Нельзя коситься на чужое самомненье,
Тогда иссякнет все ветвей цветенье,
Тогда хозяин спилит и сожжет,
Ведь самомнение плодов не принесет».