Образи роману Сервантеса увічнені у мармурі та бронзі, зображені на полотнах всесвітньо відомих художників. Одне з них — вже хрестоматійне — полотно П. Пікассо, на якому зображені Дон Кіхот та його вірний зброєносець Санчо Панса. Також сворений пам'ятник Сервантесу та його герою у Мадриді. Також є вірші. Зокрема, "Кто говорит, что умер Дон Кихот" Юлії Друніної. Про Дон Кіхота писали Достоєвський, Тургєнєв, Стендаль, Гюстав Флобер, Альберт Ейнштейн. У музиці. Існує симфонічна поема Ріхарда Штрауса. Можна згадати оперу Жюля Массне «Дон Кіхот», яку прославив виконанням головної партії Федір Шаляпін. З відомих художників у числі перших, хто створив образ Дон Кіхота, був Гойя. Багато художників у Франції з успіхом ілюстрували «Дон Кіхота». Велику популярність мали ілюстрації Тоні Жоанно, а особливо – Гюстава Доре. Дуже яскравий образ Дон Кіхота створив Оноре Дом'є. З пізніших художників у першу чергу слід назвати іспанців Зулоагу, Пабло Пікассо і Сальвадора Далі. Непересічний «Дон Кіхот і Санчо Панса» словака Ципріяна Маєрніка. В Росії заслужений успіх мали ілюстрації Кукриніксів, а також Сави Бродського. Киянин, видатний художник Борис Крюков один із перших українців дав ілюстрації до Сервантесового роману, але то вже було в Аргентині, куди емігрував художник. Там він ілюстрував «Дон Кіхота» для розкішного видання в серії «Незабутні постаті». Понад двадцять років тому опублікувала кілька своїх ілюстрацій київська художниця Ольга Петрова, ця тема – в колі її інтересів і досі.
Ето очень краткое содержание: Во время войны Гроссман, наряду с Эренбургом и Симоновым, стал одним из самых популярных очеркистов «Красной звезды». Особую известность в 1942 году принесла ему повесть «Народ бессмертен». Как ни странно, повесть представляет собой образец той эстетики, которую Гроссман опровергал в очерках о еврейской трагедии и в дилогии «За правое дело» и «Жизнь и судьба». «Народ бессмертен» – пример соцреалистической эпичности, почти фольклорной по своим гиперболическим масштабам. Главный герой повести, Игнатьев – это персонификация всего советского народа, ведущего бой с фашизмом. Недаром в кульминационном эпизоде он сражается с такой же персонификацией – но уже фашизма, «идолом солдатской самоуверенности, богом неправедной войны»: «Словно возродились древние времена поединков, и десятки глаз смотрели на этих двух людей, сошедшихся на исковерканной битвой земле. Туляк Игнатьев поднял руку; страшен и прост был удар русского солдата» – вот характерный пример стиля этой повести, ориентирующейся на былинный эпос.
Родную часть.
Объяснение: