Сьогодні дочитав книгу польського письменника "Хрестоносці". Ніколи більше не мріятиму про лицарські часи. Виявилося, що звання лицаря — то звання розбійника з битого шляху.
Проте деякі риси баронів-розбійників викликали в мене повагу. Насамперед, це наявність ідеалу, яким повинен бути лицар. Цьому ідеалу відповідав франкський граф Роланд. Скоріше, він сам і був цим ідеалом.
По-перше, він виконував свої обов'язки перед сюзереном і був вірним васалом. Через те він охоче виконує смертельно небезпечне завдання тримати оборону у Ронсенвальській ущелині. Тим паче, що це відповідає другій головній чесноті ідеального лицаря — бути відважним воїном на турнірі і справжній війні. До того ж тут була війна "за християнську віру" з "безбожними" маврами. Хоча сам Христос, мабуть, не впізнав би свого вчення в тому, у що вірив звитяжний граф.
Як кожний лицар, Роланд поважає свою зброю. Його меч і його сигнальний ріг мають власні імена, як найближчі друзі. І до друзів ставиться так, як до зброї. Бо ж і від них залежить виконання воїнського кодексу.
Але Роланд відважний до нестями. Його почуття особистої честі переходить у сваволю. Він не хоче ані з ким ділити славу. Через те гине сам і губить тисячі франків. Бо що життя лицаря, як не гонитва за славою? Тому його розуміють і підтримують інші герої битви. Кузен, наприклад, стримує його, коли Роланд збирається сурмити у свій ріг Оліфант: все одно, Карл не встигне, а хоробрі повинні вмерти без жалю.
Та сам граф гірко карається, коли наприкінці битви розуміє, що загинули 12 перів Франції, друг і родич Олів'є. І це незважаючи на те, що сарацини тікають, залишивши поле битви за Роландом.
Бо, зрештою, найбільше почуття, яке живе у душі лицаря, — це патріотизм, вірне служіння Франції та її королю. Слава Роланда — слава Франції, ганьба Роланда — ганьба батьківщини. Честь лицаря свята, бо то є честь його вітчизни. Ось що головне для ідеалу лицаря середньовічної доби.
Настасья петровна коробочка - помещица, вдова коллежского секретаря, хозяйственная и бережливая пожилая женщина. деревушка ее невелика, но все в ней исправно, хозяйство расцветает и, видно, приносит неплохой доход. коробочка выгодно отличается от манилова: она знает всех своих крестьян («…не вела никаких записок, ни списков, а знала почти всех наизусть») , отзывается о них как о хороших работниках, сама занимается хозяйством. поведение коробочки, ее обращение к гостю «батюшка» , стремление услужить (чичиков назвал себя дворянином) , попотчевать, устроить на ночлег как можно лучше - все это характерные черты образов провинциальных помещиков. портрет коробочки не столь подробен, как портреты других помещиков и как бы растянут: сначала чичиков слышит «хриплый бабий голос» старухи-служанки; затем «опять какая-то женщина, прежней, но на нее похожая» ; когда его проводили в комнаты и он успел осмотреться, вошла барыня - «женщина пожилых лет, в каком-то спальном чепце, надетом наскоро, с фланелью на шее. автор подчеркивает старость коробочки, дальше чичиков про себя прямо называет ее старухой. внешний вид хозяйки утром особенно не меняется - исчезает только спальный чепец. именно такова и коробочка, поэтому чичиков сразу же не особенно церемонится и переходит к делу. важную роль в понимании образа помещицы играет описание поместья и убранства комнат в доме. поместье коробочки отличается крепостью и довольством, сразу видно, что она хорошая хозяйка. двор, на который выходят окна комнаты, заполнен птицами и «всякой тварью» ; далее видны огороды с «хозяйственным овощем» ; фруктовые деревья накрыты сетями от птиц, видны и чучела на шестах - «на одном из них надет был чепец самой хозяйки» . крестьянские избы тоже показывают достаток их обитателей. словом, хозяйство коробочки явно процветает и приносит достаточную прибыль. да и сама деревенька не маленькая - восемьдесят душ. в кратком описании комнат в первую очередь отмечается старинность их убранства: «комната была обвешана старенькими полосатыми обоями; картины с какими-то птицами; между окон старинные маленькие зеркала с темными рамками в виде свернувшихся листьев; за всяким зеркалом заложены были или письмо, или старая колода карт, или чулок; стенные часы с нарисованными цветами на циферблате…» . чичикову на глаза во время краткого осмотра, также указывает на то, что люди, обитающие в таких комнатах, больше обращены к прошлому, чем к нынешнему. в беседе по поводу покупки «мертвых» душ раскрывается вся сущность и характер коробочки. сначала она никак не может понять, чего хочет от нее чичиков. когда же она понимает, что сделка может быть выгодна для нее, то недоумение сменяется другим - стремлением получить максимальную выгоду от продажи: ведь если кто-то хочет купить мертвых, следовательно, они чего-то стоят и являются предметом торга. то есть мертвые души становятся для нее в один ряд с пенькой, медом, мукой и салом. но все прочее она уже продавала (как мы знаем, довольно выгодно) , а это дело для нее новое и неизвестное. срабатывает желание не продешевить: «начала сильно побаиваться, чтобы как-нибудь на надул ее этот покупщик» , своей упертостью она выводит из себя чичикова, который рассчитывал на легкое согласие. тут-то и возникает эпитет, которые выражает сущность не только коробочки, а всего типа подобных людей - «дубинноголовая» . автор поясняет, что ни чин, ни положение в обществе не являются причиной такого свойства, «дубиноголовость» - явление весьма распространенное: «иной и почтенный, и государственный даже человек. а на деле выходит совершенная коробочка. как зарубил что бабе в голову, так уж ничем его не пересилишь; сколько не представляй ему доводов, ясных как день, все отскакивает от него, как резиновый мяч отскакивает от стены» .
Роланд — ідеал лицаря середньовічної доби
Сьогодні дочитав книгу польського письменника "Хрестоносці". Ніколи більше не мріятиму про лицарські часи. Виявилося, що звання лицаря — то звання розбійника з битого шляху.
Проте деякі риси баронів-розбійників викликали в мене повагу. Насамперед, це наявність ідеалу, яким повинен бути лицар. Цьому ідеалу відповідав франкський граф Роланд. Скоріше, він сам і був цим ідеалом.
По-перше, він виконував свої обов'язки перед сюзереном і був вірним васалом. Через те він охоче виконує смертельно небезпечне завдання тримати оборону у Ронсенвальській ущелині. Тим паче, що це відповідає другій головній чесноті ідеального лицаря — бути відважним воїном на турнірі і справжній війні. До того ж тут була війна "за християнську віру" з "безбожними" маврами. Хоча сам Христос, мабуть, не впізнав би свого вчення в тому, у що вірив звитяжний граф.
Як кожний лицар, Роланд поважає свою зброю. Його меч і його сигнальний ріг мають власні імена, як найближчі друзі. І до друзів ставиться так, як до зброї. Бо ж і від них залежить виконання воїнського кодексу.
Але Роланд відважний до нестями. Його почуття особистої честі переходить у сваволю. Він не хоче ані з ким ділити славу. Через те гине сам і губить тисячі франків. Бо що життя лицаря, як не гонитва за славою? Тому його розуміють і підтримують інші герої битви. Кузен, наприклад, стримує його, коли Роланд збирається сурмити у свій ріг Оліфант: все одно, Карл не встигне, а хоробрі повинні вмерти без жалю.
Та сам граф гірко карається, коли наприкінці битви розуміє, що загинули 12 перів Франції, друг і родич Олів'є. І це незважаючи на те, що сарацини тікають, залишивши поле битви за Роландом.
Бо, зрештою, найбільше почуття, яке живе у душі лицаря, — це патріотизм, вірне служіння Франції та її королю. Слава Роланда — слава Франції, ганьба Роланда — ганьба батьківщини. Честь лицаря свята, бо то є честь його вітчизни. Ось що головне для ідеалу лицаря середньовічної доби.