Находясь на военной службе, Лев Николаевич Толстой мучительно думал о войне. Что такое война, нужна ли она человечеству? Эти во встали перед писателем в самом начале его литературного поприща и занимали его на протяжении жизни. Толстой бескомпромиссно осуждает войну. “Неужели тесно жить людям на этом прекрасном свете, под этим неизмеримым звездным небом?” Осенью 1853 года началась война России с Турцией, Толстому разрешено было перевестись в Севастополь. Попав в осажденный город, Толстой был потрясен героическим духом войска и населения. “Дух в войсках выше всякого описания,— писал он брату Сергею.— Во времена Древней Греции не было столько геройства”.
Под грохот орудий четвертого бастиона, окутанный пороховым дымом, Л. Н. Толстой начал писать свой первый рассказ о героической обороне города, “Севастополь в декабре месяце”, за ним последовали два других: “Севастополь в мае” и “Севастополь в августе 1855 года”.В своих рассказах о трех этапах Крымской эпопеи Толстой показал войну “не в правильном, красивом и блестящем строе, с музыкой и барабанным боем, с развевающимися знаменами и гарцующими генералами… а в настоящем ее выражении— в крови, в страдании, в смерти…”. Под его гениальным пером воскресает героическая оборона Севастополя. Взяты только три момента, выхвачены только три картины из отчаянной, неравной борьбы, почти целый год не утихавшей и не умолкавшей под Севастополем. Но как много дают эти картины! Это не только великое художественное произведение, но и правдивый исторический документ, драгоценное для историка показание участника.
Объяснение:
Толстой рассказывает о матросе с оторванной ногой, которого несут на носилках, а он остановиться, чтобы посмотреть на залп нашей батареи. “Ничего, нас тут двести человек на бастионе, дня на два еще нас хватит!” Такие ответы давали солдаты и матросы, и никто из них при этом даже не подозревал, каким надо быть мужественным, презирающим смерть человеком, чтобы так спокойно, деловито говорить о своей собственной завтрашней или послезавтрашней неизбежной гибели! Безропотно переносили страшные увечья и смерть женщины, эти достойные своих мужей подруги. Второй рассказ относится к маю 1855 года, а помечен этот рассказ уже 26 июня 1855 года.
ответ:
вір не вір, а не кажи: «брешеш»
i
народився я на світ,
як їдного рання
моя ненька забагла
шпаків на снідання.
а я, хлопець-молодець,
мами,
серед лісу відпитав
дупло зі шпаками.
в дупло руку — не йде,
голови не впхаю,
сюди-туди край дупла —
та й сам улізаю.
ходжу голий по дуплі…
шпаченят до ката!
я в пазуху й загорнув
тії шпаченята.
вилізати б, так не
я й домудрувався,
лиш сокиру притащив,
з дупла прорубався.
гиц із дуба на коня!
кінь собі брикає,
а сокира моя все
зад йому рубає.
нагадався за сім миль,
назад подивився,
а у коня, як на сміх,
лиш перед лишився.
я і взявся йому зад
з верби підправляти,
і підправив, та й заліг
на годинку спати.
а кінь ходить по траві,
і перед пасеться,
а зад росте та й росте,
аж до неба пнеться.
а для моїх шпаченят
того було й треба —
додряпались по вербі
до самого неба.
пробудився — до шпаків —
та де вже до
аж на небі половив
свої
ото знову до верби!
а верба й пропала,
бо коняка напаслась
та й, знать, побрикала.
щастя тілько, що святі
не горшки ліпили,
але якось на той час
гречку молотили.
розказав я їм біду,
випросив полови
та з полови ізсукав
мотуз прездоровий.
вп’яв до неба та й униз!
мені й горя
аж до низу на сім миль
мотуза не стало.
згори й кажуть, що скачи!
але я не хочу,
що вгорі собі урву,
то внизу надточу.
і спускаюсь собі вниз,
мало й остається,
ще б урвати кілька раз,
а мотуз не рветься.
і висів я кілька літ,
мамина дитина,
і висохла, як дупло,
уся середина.
а рій якось пролітав
та туда й забрався,
наніс меду, щільників,
розхазяювався.
наніс меду кілька пуд,
ну його з бі
мотуз рветься — я в багно
чуть не з головою.
а тут якось по багні
і качка ходила,
на набрела,
гніздо собі звила.
яєць много нанесла.
за дітей ,
аж нечистая несе
голодного вовка.
та фурнула з голови,
а той завинувся,
поїв яйця та й на чуб
хвостом обернувся.
а я за хвіст: «гуттю-га! »
а вовк налякався
та як скочить — я і — гоп!
на світ показався!
ii
і ото вже я підріс,
літ десяток було;
дід ходив ще без штанів,
а батька й не було.
то, бувало, коли хто
в гості запрошає,
то дід сяде на полу
та мене й питає:
«а хто ж, сину, піде з нас? »
то я його гладжу:
«та хто б, — кажу, — не пішов,
все то їдно, — кажу. —
або я піду туди,
а ви сидіть, діду;
або ви собі сидіть,
а я туди піду».
а зимою холодно,
нічим затопити,
то й питається дідунь:
«що, сину, робити? »
а що ж, — кажу, — тра комусь
їхати в дубину! »
то, бувало, й каже дід:
«хто ж поїде, сину? »
то я й кажу: «хоч сидіть,
а я не поїду!
хоч посиджу я за вас,
а ви їдьте, діду! »
то, бувало, й їде дід…
а раз таки, в біса,
потягнувся вже і я
за дідом до ліса.
тілько входимо у ліс,
аж купа ломаччя!
я сокирою гу-гуп! —
заєць з-під ломаччя.
а ми собі не страшкі
«гуттю-га! » — на зайця!
та живенько до ломач —
аж там сиві яйця.
«заберімо! » — «заберім! »
зважили дрючками,
то насилу що згорнув
у шапку руками.
ото я їх і приніс,
а в нас на ту пору
розквокталася свиня,
квокче коло двору.
«пійміть, діду! » дід пійняв,
посадив на яйця…
то ми мали шість волів,
як орлів, від зайця.
зараз таки й запрягли,
припічок зорали,
то такого ж, кажу, ми
того хліба
що як то вже нам женців
прийшлося збирати,
то безрукая якась
сама прийшла жати.
і нажала ж вона нам
та кіп наскладала,
і стебла вже не було,
а та іще жала.
«а що, сину? — каже дід. —
треба спогадати,
а де-то ми ті скирти
будем закладати? »
то, бувало, я сиджу
та й дідові раджу:
«адже у нас комин е,
на комині! — кажу. —
на комині як складем,
то й не тра сушити,
а на печі, як бог дасть,
будем молотити! »
то, бувало, святий хліб
аж комин
їдна тілько нам біда,
що вклюнулись миші.
а кіт якось на полу
із дідунем грався,
від дідуня гиць на піч,
в закутку закрався…
та як хвостом замахнув —
жиди б його з’їли! —
то в помийницю скирти
так і полетіли!
подробнее - на -
объяснение: