Объяснение:
Ахматова стала писать "реквием" после ареста сына в 1938 г. , но его содержание нельзя сводить только к семейной трагедии. ЭТА ПОЭМА - ВОПЛОЩЕНИЕ НАРОДНОГО ГОРЯ, КРИК "СТОМИЛЛИОННОГО НАРОДА"
Ах. -ва чувствовала себя в неоплатном долгу перед теми. с кем стояла в тюремных очередях и "вместе бедовала".В прологе "Вместо предисловия" Ах. говорит о жизненной основе "реквиема", о том, что она, стоя в тюремной очереди, пишет не только о себе, но и о "свойственном всем оцепенении". В поэме отражена великая трагедия народа, вся глубина и боль его страдающей души.
В 1-ом стих-ии нач. звучать плач по сыну. Героиня поэмы испытывает горе всех матерей и скорбит об их погибших сыновьях.
2-ое стих-ие - как колыбельная сыну - ласковая, добрая по звучанию. но с трагической развязкой:
тихо льется тихий Дон,
Желтый месяц входит в дом.. .
Эта женщина больна,
Эта женщина одна.
Муж в могиле, сын в тюрьмье,
обо мне.
МАТЬ МОЛИТ О ТОМ, ЧТОБЫ В ЕЕ ДУШЕ СОХРАНИЛИСЬ ДАЖЕ САМЫЕ ГОРЬКИЕ МОМЕНТЫ ЖИЗНИ, Т. К. СТРАДАТЬ - ЗНАЧИТ ЧУВСТВОВАТЬ. Тем не менее наступает "СМЕРТЬ ДУШИ". Об этом в стих-ии "Распятие" свидетельствует то, что МАТЬ УЖЕ НЕ ГОВОРИТ, А "МОЛЧА" СТОИТ.
ТАКИМ ОБРАЗОМ, ИСТОРИЯ ГЕРОИНИ - ЭТО ДВИЖЕНИЕ ОТ ЖИЗНИ К ДУХОВНОЙ СМЕРТИ, ОТ СТРАДАНИЯ К БЕСЧУВСТВИЮ, К ОКАМЕНЕНИЮ.
Поэма посвящена не только погибшим влагерях и тюрьмах, но и оставшимся жить ПО ТУ СТОРОНУ "СТЕНЫ", у кот. умерло нечто большее, более важное, чем тело - ДУША.
Если тебе понравился ответ, то сделай мой ответ лучшим!
В повести Николая Васильевича Гоголя «Тарас Бульба» мы находим описание жизненного уклада казачества.
Один из его героев - Степан Гуска, «именитый» и «дюжий» казак, который решил остаться с Тарасом Бульбой и идти за ляхами, один из тех, кто решил «соблюсти товарищество» как одно из правых дел казака. Это был один из крепких сынов казачества, отчаянный и бесстрашный воин, боровшийся за свою веру и отчизну, который мог выскочить наперерез врагу, в самую неприятельскую гущу. Смерть настигла его в битве, когда его подняли на четыре копья. Последние, сказанные им слова звучат, как послание с непоколебимой верой в свою родину: «Пусть же пропадут все враги и ликует вечные веки Русская земля!»
В образе Степана Гуски автор показал героический образ народа, идеал воинского братства, защитников Русской земли.
Вважають, що людина повинна вчитися на власних помилках. Це твердження стосується й будь-якого народу: він має пам'ятати радісні і трагічні сторінки історії своєї держави. Українська історія також налічує чимало подій, які ми просто зобов'язані не забувати, аби не повторювати своїх помилок наново.
Чорнобильська катастрофа... Ця подія стала знаковою в історії України і до нам зрозуміти, що не все, створене людиною й ознаменоване науково-технічним прогресом, є позитивним. Вибух четвертого реактора ЧАЕС у квітні 1986 року спричинив страшні невідворотні наслідки: радіація вплинула на природу, на здоров'я і психіку людей. Той жах, який відчули українці (та й весь світ!), дізнавшись про аварію на атомній електростанції, не порівняти ні з чим. Кожен подумав не лише про себе та своє благополуччя, а й про дітей, онуків, про життя майбутніх поколінь, що приречені нести тягар відповідальності за наслідки катастрофи. Дотепер у місці трагедії не можна оселитися: воно й околиці отруєні радіоактивними хвилями, які завдали шкоди всьому людству. Ми, свідомі громадяни нашої Вітчизни, повинні пам'ятати цей урок і зробити все можливе, щоб подібне не повторилося ніколи.
Та не лише обережності й терпінню вчить нас українська історія, її сторінки містять приклади відваги, громадянської мужності й самопожертви. Хіба не є прикладом для всіх нас і для наступних поколінь референдум 1991 року, коли вся Україна майже одностайно віддала голоси за незалежність держави? Тоді наші співвітчизники виявили національну самосвідомість, прагнення до торжества ідеалів свободи, висловили протест проти денаціоналізації, повірили в наше минуле й майбутнє. Слово "минуле" вжите не випадково.Вважають, що людина повинна вчитися на власних помилках. Це твердження стосується й будь-якого народу: він має пам'ятати радісні і трагічні сторінки історії своєї держави. Українська історія також налічує чимало подій, які ми просто зобов'язані не забувати, аби не повторювати своїх помилок наново.
Чорнобильська катастрофа... Ця подія стала знаковою в історії України і до нам зрозуміти, що не все, створене людиною й ознаменоване науково-технічним прогресом, є позитивним. Вибух четвертого реактора ЧАЕС у квітні 1986 року спричинив страшні невідворотні наслідки: радіація вплинула на природу, на здоров'я і психіку людей. Той жах, який відчули українці (та й весь світ!), дізнавшись про аварію на атомній електростанції, не порівняти ні з чим. Кожен подумав не лише про себе та своє благополуччя, а й про дітей, онуків, про життя майбутніх поколінь, що приречені нести тягар відповідальності за наслідки катастрофи. Дотепер у місці трагедії не можна оселитися: воно й околиці отруєні радіоактивними хвилями, які завдали шкоди всьому людству. Ми, свідомі громадяни нашої Вітчизни, повинні пам'ятати цей урок і зробити все можливе, щоб подібне не повторилося ніколи.
Та не лише обережності й терпінню вчить нас українська історія, її сторінки містять приклади відваги, громадянської мужності й самопожертви. Хіба не є прикладом для всіх нас і для наступних поколінь референдум 1991 року, коли вся Україна майже одностайно віддала голоси за незалежність держави? Тоді наші співвітчизники виявили національну самосвідомість, прагнення до торжества ідеалів свободи, висловили протест проти денаціоналізації, повірили в наше минуле й майбутнє. Слово "минуле" вжите не випадково.
Волелюбності, одностайності в бажанні покращити життя народу, прагненню самим визначати долю Батьківщини навчила нас українська історія. Так, здобуття незалежності в 1991 році — це результат "уроків", які дали нам князі-патріоти Київської Русі, що захищали землі від набігів незліченних ворогів; це наслідок діяльності українських гетьманів, які понад усе ставили долю Батьківщини; це відлуння доль вітчизняних митців, які не схилили голови ні перед царським режимом, ні перед репресіями радянських часів... Сьогодні Україна є соборною тільки тому, що наша історія — це літопис подвигів, жертовності й любові до рідної землі.
"Даремно згадали доблесні наші старі часи. Бо йдемо куди — невідомо", — написано у Велесовій книзі. Вірю, у наш час це не так. Хіба український народ не виборов авторитет у всьому світі, хіба наша культура не є однією з найвизначніших серед інших народів? Протягом багатьох віків нелюдським терпінням, силою волі, урешті-решт, кров'ю нація виборола право на вільне й щасливе життя. Уроки історії недаремно "живуть" у пам'яті сучасних і наступних поколінь. Тільки завдяки їм будуємо прекрасне майбутнє нашої незалежної та демократичної України.