Для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка...
Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства XIX століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.
Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. І не тільки однодумців та друзів, а й супротивників, опонентів і антиподів. Увесь широкий спектр поглядів, інтересів і настроїв епохи, що у своїй сукупності й створювали ту історичну реальність, в якій він був собою.
Великий подвиг Тараса Шевченка полягав передусім у тому, що він, винищивши поняття про свій народ – повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, – водночас підніс до загальнолюдського рівня і відроджувану літературу цього народу.
І не менш великий подвиг його в тому, що відроджувану літературу свого народу він запліднив найпередовішими ідеями свого часу і навіть випереджальними. Не запозиченими (хоч начитаність його, відбита в щоденниках і в автобіографічних повістях, безсумнівна, а зацікавлення його досягненнями людської думки було постійно велике), а тими, до яких підводив і досвід власного народу, які народжувалися з болю і роздумів про нього, з потреб боротьби за його кращу долю, за його майбутнє. І, звичайно ж, з високого поняття про людину, про людство.
Шевченко – творець в українській літературі, в духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того “національного сорому”, який завжди є потребою і передумовою великого національного руху, всякого національного відродження. Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. З чого черпають сили й надії. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу, і серед цих заповітів перший і останній:
Свою Україну любіть,
Любіть її... во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Объяснение:
Николай Николаевич Носов очень любил описывать жизнь деревенских людей, их быт и проблемы. Он раскрывал каждого человека досконально и показывал нам все положительные и отрицательные стороны человека.
Вот в этом рассказе перед нами предстает обыкновенный служивый человек Акимыч. Он идет по дороге и его внимание привлекает сломанная кукла в грязи. Показывая нам ее, автор рассказа заставляет нас задуматься о самом чисто и откровенном в жизни, что кукла здесь не игрушка, с которой играют, а потом кладут в долгий ящик для другого поколения, а является олицетворением человека. Кукла не сломанная, она изуродованная сигаретами, с выдавленными глазами, без ног, головы и частично волос.
Акимыч увидев ее и подняв, решается похоронить ее в земле как человека. Ведь для него кукла подобно живому существу, он воспринимает ее не как вещь, а как что-то живое и родное. Акимыч в рассказе кажется нам человеком, тяжело воспринимающий людские горести, а ведь он войну, видел кровь, убийства и слёзы. Он видел мучения и издевательства надо людьми, и ему не понятно как и кому надо издеваться над столь дорогой некоторым людям вещью. Его сентиментальность и жалость к этой кукле заставляет задуматься не только об отношению к дорогим вещам, но так, же к людям, к животным и окружающей нас природе.
Проблема увядания природных ресурсов так же представлена в этом рассказе. Из-за халатности людей она погибает и исчезает. Высыхают реки, вырубают деревья, убивают животных. Жестокость здесь показана не только к людям, но и к родной природе и очень остра.
Прочитав рассказ, ты понимаешь, насколько рассказ груб и немилосерден, и понимаешь как же жесток этот мир. Насколько все быстротечно и не обратимо. О том как любые родные места погибают и никому об этом дела нет.
Ты начинаешь задумываться о правильности своих действий. Ведь только нам решать жить ли по совести или нет, творить добрые дела или портить окружающий нас мир.
ВОТЬ