Народився 20 жовтня 1854 року в містечку Шарлевіль-Мезьєр у родині військового. Батько майбутнього поета, Фредерік Рембо, був капітаном піхоти, мати, Марі-Катрін-Віталі Кюїф, походила із заможної селянської родини. Батьки бачилися досить рідко, лише під час коротких відпусток батька, який залишився на військовій службі й після одруження. Старшим братом Артюра був Фредерік (нар. 1853 року). Тож Артюр був другою дитиною в родині. Третя дитина померла у віці кількох тижнів. Потім народилося ще двоє дівчаток: Віталі (нар. 1858) та Ізабель (нар. 1860). Після народження Ізабель, коли Артюрові було шість років, батько залишив сім'ю. Відтоді вихованням Артюра в строгому, консервативному дусі займалася мати. Початкову освіту Рембо отримав у місцевій школі Росса́. А 1865 року вступив до шарлевільського ліцею, де проявив себе як зразковий учень. У школі Артюр неодноразово був відзначений преміями за свої твори. Він легко складав вірші й діалоги латиною. У липні 1869 року Рембо взяв участь у так званому академічному конкурсі, де він з легкістю здобув першу премію за латинський вірш, написаний про Югурту[3] У цей час Рембо здружився з однолітком Ернестом Делае, з яким вів інтенсивне листування[4].
1870 року Артюр Рембо здружився зі своїм вчителем риторики Жоржем Ізамбаром, який був всього на шість років старшим за нього. Жорж Ізамбар часто розмовляв з Рембо на літературні теми, радив і позичав йому книжки зі своєї бібліотеки. Поява «підозрілих» книжок викликала обурення консервативної матері Рембо, яка влаштувала скандал через роман Віктора Гюго «Знедолені», який йому позичив Жорж Ізамбар. Того ж 1870 року Рембо опублікував свої перші вірші «Новорічні подарунки сиріт» в журналі «La Revue pour tous». У цей час Рембо орієнтувався на літературу парнасців та їхній альманах «Le Parnasse contemporain» («Сучасний Парнас»). 24 травня 1870 року, тобто у п'ятнадцятирічному віці, Рембо написав листа лідерові парнасців Теодору де Банвілю, в якому висловив бажання неодмінно приєднатися до цього літературного угруповання й опублікувати свої вірші в другому томі їхнього альманаху. До листа Рембо додав три вірші («Офелія», «Відчуття» та «Сонце і плоть»). Банвіль дав Рембо відповідь, але надіслані вірші не були ним надруковані. Проте Рембо і далі мріяв про Париж та шукав можливостей вирушити до столиці, щоб пізнати вільного, самостійного життя у великому місті.З поетом Полем Верленом Артюра Рембо познайомив Шарль Бретань, проте достеменно не відомо, коли між Рембо й Верленом зав'язалося листування. Сам Верлен стверджував, що одержав від Рембо лише декілька листів та зокрема дві його поезії, «Перше причастя» та «Зачаровані». У серпні 1871 року Рембо написав пародійний вірш «Що поетові кажуть про квіти», в якому висловив критику щодо поетики парнасців та Теодора Банвіля. Врешті Поль Верлен надіслав Рембо лист, в якому за до себе в Париж[15]. Рембо, незважаючи на свої успіхи в навчанні, вирішив покинути коледж і виїхав до Парижа, куди прибув 15 вересня 1871 року.
30 вересня 1871 року Рембо познайомився з представниками літературного угруповання «Vilains Bonshommes» (прибл. переклад: «лихі добродії»), до якого входили найпримітніші поети того часу. У Парижі Рембо якийсь час жив у свого нового друга Верлена, проте не без сварок з його дружиною, та «кочував» по квартирах інших письменників[16].
20 жовтня Рембо виповнилося лише 17 років, та, за свідченнями критиків і літературознавців, вже в цьому віці від досяг вершин поетичної майстерності. Ще в Шарлевілі ним були створені такі шедеври, як «П'яний корабель» та «Перше причастя».
Провокативна й епатажна поведінка Рембо вилилася в березні 1872 року у справжній скандал. Під час обіду з письменниками угруповання «Vilains Bonshommes» Рембо в п'яному стані поранив мечем-тростиною (Canne-épée) відомого фотографа Етьєна Каржа. Поль Верлен, намагаючись згладити скандал й заодно врятувати свій власний шлюб, пообіцяв вивезти Рембо з Парижа. Рембо на якийсь час повернувся до Шарлевіля, а потім знову ненадовго прибув до Парижа.
Мандри з Верленом
Та вже 7 липня 1872 року Рембо покинув Париж, цього разу — разом з Верленом. При цьому Поль Верлен залишив свою сім'ю і дітей. Ця подорож стала початком інтимного зв'язку між Рембо та Верленом.
лавные герои
Емельян Пугачев – донской казак, мятежник, решительный, бесстрашный человек.
Другие персонажи
Екатерина – российская императрица, правившая твердой, жесткой рукой.
Сторож – собеседник Пугачева, от которого он узнал о притеснениях простого народа.
Траубенберг, Тамбовцев – наместники Екатерины, первые жертвы бунта.
Оболяев, Зарубин, Караваев – казачьи атаманы, приспешники Пугачева.
Хлопуша – беглый каторжник, примкнувший к войску Пугачева.
Творогов – восставший казак, предложивший выдать Пугачева властям.
Появление Пугачева в Яицком городке
После долгих странствий донской казак Емельян Пугачев приходит к берегам Яика посмотреть «на родное золото славян». Он восхищается родиной, любуется ее живописной природой.
В разговоре со сторожем Пугачев узнает, что нынче простым крестьянам живется очень тяжело: «с голоду хоть жри железо». Все их богатства: рыбу, соль, рынок – «отдала Екатерина под надзор своих дворян». Сторож признается, что народ уже готов поднять восстание и ждет лишь храбреца, «кто б первый бросил камень». Эта мысль захватывает Пугачева.
Бегство калмыков
Казаки получают приказ отправиться в поход и остановить калмыков, которые «изменили Российской империи и угнали с собой весь скот». Казачий атаман Кирпичников отказывается «как в пищу, стрелять» в калмыков. Он призывает казаков отправиться «в новый край, чтоб новой жизнью жить». В стане поднимается мятеж, в ходе которого убивают двух наместников Екатерины – Траубенберга и Тамбовцева.
Осенней ночью
Поначалу мятежники решают примкнуть к турецкому султану, который враждовал с императрицей. Однако Пугачев уговаривает их остаться и дать решительный отпор, тем самым отвоевав свое право на свободу.
Происшествие на Таловом умете
Пугачев делится с атаманами Оболяевым, Зарубиным и Караваевым своим планом – объявить себя восставшим из могилы императором Петром III, поднять «монгольскую рать» и двинуться на Москву.
Уральский каторжник
К мятежникам присоединяется уральский каторжник Хлопуша, мечтающий увидеть нового царя. Он признается, что «чернь его любит за буйство и удаль». Хлопуша готов верой и правдой служить Пугачеву. Он предлагает захватить Уфу, где найдутся «и порох, и ядра, и наводчиков зоркая рать».
В стане Зарубина
Атаман Зарубин начинает активно переманивать на сторону Пугачева все новые и новые войска. Он обещает воинам, что вскоре «нежданная радость упадет на мужицкую Русь».
Ветер качает рожь
Однако удача не на стороне мятежников. Уже после первых серьезных поражений в стане Пугачева начинаются раздоры. В числе восставших оказывается Творогов, который предлагает «связать на заре Емельяна» и передать его властям.
Конец Пугачева
Пугачев пытается погасить панику в войсках, но безуспешно. Чтобы положить конец «зверской резне», казаки связывают своего же предводителя и передают его «в руки правительства».
Заключение
Основная тема поэмы о восстании Пугачева – нежелание простого народа мириться с жадностью и деспотизмом имперской власти.
После ознакомления с кратким пересказом «Пугачев» рекомендуем прочесть произведение Есенина в полной версии.
Подробнее: https://obrazovaka.ru/books/esenin/pugachev