Имя "Софья" имеет древнегреческое происхождение и означает "мудрость", "премудрость". Данные слова действительно характеризуют героиню комедии, ведь, как можно было понять из неё, Софья достаточно начитанна и образованная.
В финале пьесы девушка, подслушав разговор Молчалина и Лизы, поймет, что ошиблась в выборе. Но будет уже поздно! Чацкий, узнав о роли Софьи в объявлении его сумасшедшим, немедленно уезжает из Москвы: «Вон из Москвы! сюда я больше не ездок»!
Таким образом, Софья предпочитает дурака умному человеку, потому что тот больше похож на ее идеал мужчины. Именно с ним она могла бы построить жизнь, о которой мечтает.
Пугачев был поражен подлинной искренностью Гринева. В знак уважения он помиловал Гринева и даровал свободу.
Объяснение:
Пугачев,выслушав жалобу Гринева на Швабрина,который принуждал Машу выйти за него любовь Гринева.И хотя взбешенный Швабрин раскрывает перед Пугачевым обман, тот полон великодушия: «Казнить, так казнить, жаловать, так жаловать: таков мой обычай». Гринев и Пугачев расстаются «дружески».
Вторая значимая встреча героев произошла в Белогорской крепости, уже захваченной Пугачевым. Самозванец отпустил Гринева, несмотря на то, что он отказался ему служить. В словах Петра прозвучала честность и твердость: "Я присягал государыне императрице: тебе служить не могу…. Сам знаешь, не моя воля: велят идти против тебя – пойду, делать нечего".
Простой мужик, оказавшийся в последствии Пугачевым, вывел Петрушу Гринева из бурана. С первых минут общения барина и вожатого социальные условности были нарушены - в мужике дворянин увидел брата.
В знак благодарности Гринев подарил мужику тулуп. Но дело совсем не в тулупе. Тут больше жалость, милосердие и уважение к человеку, к его достоинству.
Объяснение:
Брюховецький — це політичний авантюрист і безчесна людина, яка давно втратила елементарну гідність і ловить у свої сіт в, удаючись до лукавства й демагогії: «Усі будемо рівні!»; «Хліб та вода — козацька їда»тощо…
Батько і син Шрами, Сомко щиро засмучені долею рідного краю, усе роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, проте, на жаль, це не вдається. Сомка та його побратимів змальовано в романі найповніше і найпозитивніше.
Якима Сомка виведено як продовжувача справи Б. Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова:
«Зложити до купи обидва береги Дніпрові, щоб обидва… приклонились під одну булаву! Виженем недоляшка (Тетерю) з України, одтиснем ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Україна».
З любов’ю зображений Кулішем і паволоцький полковник Шрам, палкий поборник об’єднання України… Чесний і скромний, Шрам не терпить людей, які продалися шляхтичам за «лакомство нещасне» і злигалися з поневолювачами народу… Образ Шрама, козацького полковника і священика в одній особі, — це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму.
Гідний батька і син Петро — «орел не козак». Він до того гарний, що красуня Леся не спускала з нього очей, а в тих очах «сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами». Мужність, хоробрість Шраменка вражають навіть старих козаків: «не кожен здатен під кулями велику ріку перепливати»… У ту пам’ятну ніч, коли Кирило Тур викрав Лесю, Петро подався навздогін і, відстоюючи дівчину, бився із зловмисником не на життя, а на смерть.
Окремо визначимо образ сліпого старця-кобзаря, у якому сконцентровано іншу проблему — народ і співець. Це романтичний образ «Божого ясного Чоловіка», людини національно свідомої, котра в моральному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки… Не шлунок, а дух визначає його сутність, тож він «наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить». Автор пише, що «душа його жила не на землі, а на небі»…