Образ Гулівера
Гулівер - герой роману Джонатана Свіфта «Подорож в деякі віддалені країни світу Лємюеля Гулівера, спочатку хірурга, а потім капітана декількох кораблів» (1726 р.). Роман Свіфта написаний в традиції меніппеї, в якій абсолютна свобода сюжетної вигадки мотивується «ідейно-філософською метою — створювати виняткові ситуації для провокації і випробування філософської ідеї — слова, правди, втіленої в образі мудреця, шукача цієї правди» (М.М.Бахтін). Вмістом меніппеї стають не пригоди конкретного героя, а перипетії самої ідеї. Така постановка питання дозволяє побачити глибоку внутрішню цілісність як образу самого Гулівера, так і твору в цілому.
На перший погляд в романі Свіфта чотири різних Гулівера.
Перший — в Ліліпутії. У цій країні він великий і могутній, як дійсний герой, і втілює все краще, що є в людині: розум, красу, потужність, милосердя.
Другий — в Бробдінгнезі. У країні велетнів Гулівер - постійний герой комічних ситуацій. Він виконує функції королівського блазня, забавного вченого ліліпута. Вислухавши розповідь Гулівера про політичний і соціально-економічний устрій Англії, король Бробдінгнега робить висновок, що «більшість ваших співвітчизників є виводком маленьких огидних плазунів, найзгубніших зі всіх, які будь-коли повзали по земній поверхні».
Третій — байдужий і спокійний гач, що акуратно фіксує божевілля, потворність, збочення, які бачить в літаючому королівстві Лапута, країні Бальні-барбі і у Великій Академії її столиці Лага-до, на острові некромантій Глаббдобдріб, в королівстві Лаггнегт, де знайомиться з вічно безсмертними струльдбругами.
Четвертий - це Гулівер з країни гуїнгнгнмів (розумних коней) і йеху (здичавілих нащадків пари англійців, що попали на острів в результаті корабельної аварії). Тут Гулівер - трагічно самотня і ненависна собі людина. А бути людиною — означає належати до роду огидних йеху, що славляться своєю ненажерливістю, похіттю, лінню, злістю, брехливістю і тупістю.
Ці різні Гуллівери є іпостасі єдиного образу. Герой твору, написаного в меніппейній традиції, - людина ідеї, мудрець - поставлений автором в ситуації зіткнення зі світовим злом в самих граничних його виразах. Все, що бачить в своїх подорожах Гулівер, служить Свіфту для випробування ідеї, а не характеру. Гулівер - це нормальна, розумна, морально здорова людина, яку автор відправляє в подорож по світу безумства, абсурду, брехні і насильства. Саме по відношенню до Гулівера розкривається людська природа: неприваблива і така, що викликає відразу у будь-якої розумної істоти. Гулівер шукав на шаленому світі місце, в якому могла б знайти спокій гідна людина. І Свіфт приводить свого героя в утопічну країну гуїнгнгнмів, але сам же повертає його назад в Англію, бо на шаленому світі не може існувати суспільство, влаштоване на розумних початках. А це означає, що Гулівер повинен повернутися додому: розумні коні виганяють героя.
Історія Гулівера - це історія людини, що намагалася змінити людей і їх світ словом правди.
У результаті Гулівер змушений визнати, що «йеху є породою тварин, зовсім не здібною до виправлення шляхом повчань і прикладів. Ось вже шість місяців пройшло з часу появи моєї книги, а я не лише не бачу кінця всіляких зловживань і пороків, але і не чув, щоб моя книга виробила хоч би одну дію, відповідну моїм намірам». Гулівер відмовляється від «безглуздої затії реформувати породу йеху» і знаходить втіху лише на стайні, в тривалих бесідах зі своїми жеребцями.
Гулівер послужив прообразом героя-піонера у фільмі А.Л. Птушко «Новий Гулівер» (1935 р.), в якому персонаж Свіфта став діяльним учасником боротьби світів, соціалізму і капіталізму.
Гулливер Лемюэль – заурядный человек, хирург и отец семейства, неожиданно круто меняющий свою жизнь; он отправляется в морское путешествие сначала в качестве судового врача, а затем “капитана нескольких кораблей”. Г. предстает и как персонаж, “путешественник”, и как повествователь, присутствие которого связывает четыре части романа. Волей судьбы Г. принужден переживать самые невероятные приключения, обретая жизненный опыт и мудрость.
Как философ, наблюдающий различные типы государственного устройства, знакомящийся с разнородными идеями, Г. претерпевает эволюцию. В первой и второй частях он лишь изучает окружающий его мир, довольствуясь наблюдениями над нравами и обычаями туземцев, но оставаясь посторонним и почти не вмешиваясь в события. Постепенно его позиция становится более активной, он вынужден при к новым условиям, нередко изменяя своим привычкам. Опыт странствий заставляет Г. вопреки усилиям “скрыть слабости и уродливые явления в жизни родины”, убеждаться, что в Англии многое непривлекательно или даже уродливо.
КОНЕЦ 19 ВЕКА – НАЧАЛО 20 ВЕКА
Рубеж 19 и 20 вв. в рус. литературе – время зарождения и становления новых художественных систем, появление которых вызвано кардинальными сдвигами в мироощущении, радикальным переосмыслением взаимоотношений человека и мира. Небольшой по протяжённости отрезок времени оказался насыщенным событиями эпохального масштаба (войны, революции), что наложило особую печать на эстетическое сознание и лит. творчество. Смещаются ориентиры и ценности, казавшиеся незыблемыми: социально-исторический оптимизм, вера в рациональное научное знание и, вместе с тем, в вечные начала народной жизни нередко подвергаются теперь сомнению, уступая место индивидуализму, тяготению к иррациональному, эсхатологическим настроениям. Напряжённый поиск эстетических идеалов, соответствующих новому мироощущению, приводит к появлению многочисленных литературных школ, групп и направлений.
Понятие «Серебряный век», возникшее в кон. 19 в. применительно к поэтам той поры (от Н.А. Некрасова до А .А. Фета и Я.П. Полонского), стало со временем одним из традиционных определений литературы кон. 19 – нач. 20 вв. В этом термине, при всей его условности, ясно прочитываются два осн. значения: идея внутренней целостности, завершённости данного лит. периода и качественная его оценка, мысль о новом расцвете русской литературы в 1890–1910-е гг.
Объяснение: