Л.Н. Толстой при написании рассказа "Кавказский пленник" уделял особое внимание жизни и быту горцев(татаров). Он описал их традиции, хозяйство, то есть повседневную жизнь.
Для начала автор описал их дом: "...Пришел Жилин в дом. Горница хорошая, стены глиной гладко вымазаны. К передней стене пуховики пестрые уложены, по бокам висят ковры дорогие; на коврах ружья, пистолеты, шашки — всё в серебре. В одной стене печка маленькая вровень с полом. Пол земляной, чистый как ток, и весь передний угол устлан войлоками; на войлоках ковры, а на коврах пуховые подушки. И на коврах в одних башмаках сидят татары: черный, красный и трое гостей. За спинами у всех пуховые подушки подложены..." . Так автор представил нам картину обыкновенного татарского дома.
Также автор писал, что: "...За спинами у всех пуховые подушки подложены, а перед ними на круглой дощечке блины просяные и масло коровье распущено в чашке, и пиво татарское — буза, в кувшинчике. Едят руками, и руки все в масле...". Затем хозяйка принесла кувшин, и татары сначала помыли руки, а потом после еды.
А ещё Л.Н. Толстой описывает обряд похорон: "...Завернули мертвого в полотно, без гроба, вынесли под чинары за деревню, положили на траву. Пришел мулла, собрались старики, полотенцами повязали шапки, разулись, сели рядком на пятки перед мертвым...". А затем после похорон, описываются поминки: "...Три дня ели кобылу, бузу пили, покойника поминали...".
Таким образом, горцы следовали обычаям предков: молодежь не перечила взрослым, слушалась стариков в чалмах. Пока мужчины с воевали с русскими, женщины следили за домом и воспитывали детей, а они своим матерям, пахали скот и ухаживали за ним. Благодаря Льву Николаевичу Толстому и рассказу "Кавказский пленник" мы узнали о таких особенностях традиции и быта горцев.
Упродовж багатьох століть люди намагалися відобразити природу на художньому полотні, фотографіях, у художніх творах. Багато видатних художників, музикантів, письменників, поетів написали безліч творів, в яких описували природу, закликаючи любити її, берегти, захищати від винищення.
Серед українських поетів найближчі мені М. Рильський, В. Сосюра, П. Тичина. Кожен з них по-своєму бачив і тонко відчував велич і красу рідного краю.
Читаючи поезії П. Тичини про природу, одразу відчуваєш, з якою любов'ю і теплотою вони написані.
Так у вірші "Де тополя росте" зображена прекрасна пора року — літо. На фоні голубого неба розкинулось безмежне житнє поле. Легенький вітерець поколихує золоте море хлібів. Здається, нахилиш колоски, притулиш їх до шоки і одразу відчуєш, як вони з кожною хвилиною наливаються, стають ще повнішими, ще тугішими. Від них так і віє здоровою, трудовою силою. Щоб передати слова подяки хліборобам, автор використовує уособлення "шумить жито, співа, заохочує жить, жито шепче мені".
Відчути гармонію у природі може тільки людина з чистою, ніжною, сповненою любові душею. Любов і повага до рідного краю, його краси поєднуються в душі люди ни і утворюють одне ціле — гармонію людини і природи. Саме про таке єднання йдеться у вірші П. Тичини "Гаї шумлять". Тут прекрасно виражені настрій автора, його почуття. Він слухає шум гаїв, милується хмарками, які біжать по блакитному небу, і душа поета підноситься до хмарок. Автор запитує: "Чого душі моїй так весело?" Відповідь однозначна. Він живе природою, тонко відчуває зміни в ній. Ось по мальовничому небу пливуть хмарки; нива хвилюється під вітром. Вона нагадує море, по якому біжать невеликі хвильки. Далі відчувається шум гаїв, тихий шепіт трав, слабкий подих вітру. Серце поета переповнене радістю, і він "когось все жде, співаючи..."
Верно?)