Отец Белого Клыка — волк, мать, Кичи, — наполовину волчица, наполовину собака. Пока еще у него нет имени. Он родился в Северной Глуши и выжил единственный из всего выводка. На Севере часто приходится голодать, это и погубило его сестер и братьев. Отец, одноглазый волк, вскоре погибает в неравной схватке с рысью. Волчонок и мать остаются вдвоем, он часто сопровождает волчицу на охоту и вскоре начинает постигать «закон добычи»: ешь — или съедят тебя самого. Волчонок не может ясно сформулировать его, а просто живет по нему. Кроме закона добычи, существует множество других, которым следует повиноваться. Жизнь, играющая в волчонке, силы, управляющие его телом, служат ему неиссякаемым источником счастья.
Мир полон неожиданностей, и однажды по дороге к ручью волчонок натыкается на незнакомые ему существа — людей. Он не убегает, а припадает к земле, «скованный страхом и готовый изъявить ту покорность, с которой его отдаленный предок шел к человеку, чтобы погреться у разведенного им костра». Один из индейцев подходит ближе, и когда его рука касается волчонка, тот хватает её зубами и тут же получает удар по голове. Волчонок скулит от боли и ужаса, мать спешит ему на и вдруг один из индейцев повелительно кричит: «Кичи!», узнав в ней свою собаку («отец у нее был волк, а мать собака»), убежавшую год назад, когда в очередной раз наступил голод. Бесстрашная мать-волчица, к ужасу и изумлению волчонка, ползет к индейцу на брюхе. Серый Бобр вновь становится хозяином Кичи. Ему же теперь принадлежит и волчонок, которому он дает имя — Белый Клык.
Від часу створення трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» минуло не одне століття, але до цього часу глядачі хвилюються, стежачи за долею закоханих із Верони, а актори, що отримали роль у трагедії, сприймають це як найяскравішу подію у своєму творчому житті. «Ромео і Джульєтта» (1595) належить до першого етапу творчості видатного драматурга, коли письменник створює в основному ліричні комедії. У двох же трагедіях (друга, крім названої,- «Юлій Цезар»), незважаючи на велику кількість похмурих сцен, перемагає все ж світла основа, перемогу святкують честь і справедливість.
Головні герої «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті серцем, живуть відчуттям величезної радості буття, а потім – безмежного щасливого почуття. Оптимізм автора в цей період його творчості виявляється сильнішим за людиноненависництво і користолюбство.
Основний леймотив трагедії – розвінчання світу феодальних відносин, ворожих людині, таких, що спотворюють її природні почуття. Ворожнеча вельможних родин Монтеккі і Капулетті, від якої страждає вся Верона, тому що вона розлючує жителів міста, робить загальне життя нестерпним. Крім того, ця ворожнеча являє собою фікцію захисту родинної честі, яку немовби захищають обидва табори. Можливо, колись цей конфлікт і мав реальну підставу, але зараз навіть пам’ять про нього щезла. Ця ворожнеча – пережиток давнього, проте воно ще має силу і здатне заважати утвердженню нової моралі, нового порядку.
Таким чином, у трагедії стикаються дві суспільно-моральні сили: дух феодальної жорстокості й помсти і принципи кохання, гармонії прийдешньої епохи Відродження. Але передусім «Ромео і Джульєтта» – найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина з ворогуючих родин полюбили одне одного. Їх кохання – не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й почуття, що нескінченно збагачує душу. Шекспір дуже поетично показує народження й розвиток цього високого почуття. Ось Ромео бачить Джульєтту на балу, і її краса вразила юнака:
Ее сиянье факелы затмило. Она подобна яркому берилу В ушах арапки… Любил ли я хоть раз до этих пор? О нет! то были ложные богини, Я истинной красы не знал доныне!Нічна сцена в саду, коли Джульєтта, сидячи біля вікна, мріє про Ро-мео, а він стоячи внизу, чує її зізнання, і їх наступна бесіда, під час якої вони порозумілися,- важко знайти у світовій літературі епізоди, що дорівнюють цьому за силою виявлення почуттів.
Кохання перетворює героїв. Ніколи не вибачив би дотеперішній Ромео пихатому Тібальду в’їдливість і грубість. Люблячий Ромео стає терплячім. Кохання робить його розсудливим і по-своєму мудрим. Тільки коли Тібальд накидається на добродушного Меркуціо, Ромео береться за зброю. Джульєтта по-дитячому безпосередня й відверта. Її почуття ще дрімають. Покохавши Ромео, вона починає краще розумітися на людських взаєминах – краще, ніж її батьки, які бажають бачити нареченим Джульєтти вельможного Париса. Адже ще деякий час тому вона була ладна придивитися до Париса. І, можливо, якщо б не сталася зустріч із Ромео на балу, відбувся б ще один шлюб, досить щасливий, на підставі доччиної слухняності перед бажанням батьків. Але Джульєтта визнає за краще вмерти, ніж одружитися з нелюбим. Дівчина першою починає розмову про одруження, у її
Словах, звернених до обранця, відчувається душевна зрілість і гідність люблячої жінки:
Повір мені, і я вірніша буду, Ніж ті, що хитро удають байдужість.Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі почуття доступні й юним душам. «Любви все возрасты покорны»,- скаже про це пізніше геніальний російський поет. Відданість коханому, віра в Ро-мео, рішучість, горде усвідомлення власної правоти – усе це робить Джуль-єтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття.
Герої боряться за право вільного вибору в коханні, однак вони оточені сліпою й ненависною ворожнечею. Із тією ж рішучістю, з якою Джульєтта п’є снодійне зілля, що запропонував їй чернець Лоренцо,- береться вона і за кинджал, тому що знала: коханий наклав на себе руки, бо переконався у її смерті. Розділити з ним його долю – у цьому вбачала Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гине, тільки-но зазнавши щастя кохання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо…
Кохання Ромео і Джульєтти – нестримне, чисте й героїчне – триває лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам середньовічної закляклості, під владою якої перебувають Капулетті й Монтеккі. Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей примирила нарешті ворогуючі родини, але якою ціною! Своєю смертю закохані немовби купують перемогу нового життєвого принципу – принципу миру, дружби, кохання. Горе втрати примушує Монтеккі і Капулетті зрозуміти, що безглуздою ворожнечею вони знищили власне майбутнє. У загибелі закоханих народжується нова істина: людські почуття святіші й значніші за вікові станові забобони. Так було й так буде завжди, доки живе людина.