Принципово новим для характеристики образу героїні стає її поява в четвертій дії п’єси. Тут - вперше! - увага загострюється не на її зовнішньому вигляді, не на поведінці, а на внутрішньому світові, душевних переживаннях. Ось якою ми бачимо Елізу: “Еліза відчиняє двері й, осіяна світлом з холу, постає в дорогих прикрасах та розкішному вечірньому вбранні, в якому щойно виграла Хігінсів заклад. Підходить до каміна й вмикає світло. Видно, що вона стомлена: блідий колір обличчя, сповненого трагізму, різкр контрастує з темними очима й волоссям. Вона знімає плащ, кладе його разом із рукавичками й віялом на рояль - і мовчки опускається на лавку”.
Не викликає сумніву, що це дійсно якісно нова “з’ява” героїні. Перед глядачем постає насамперед втомлена молода дівчина, і ця людина переживає, як можна здогадатися, глибоку душевну драму. Якщо не сказати трагедію. Трагізм і печаль - ось що визначає її душевний стан, і ремарка підкреслює це. А подальші події, розмови й поведінка Хігінса й Пікерінга, їхнє зневажливе ставлення до Елізи розкривають витоки цих почуттів, цієї трагічності.
Ремарки, з до яких показано реакцію Елізи на розмову Хігінса й Пікерінга, також створюють новий для п’єси образ героїні. Ось як вона реагує на образливі для неї висловлення: “Еліза похмуро дивиться на нього - раптом підхоплюється і виходить з кімнати”; “Елізу аж пересмикує, проте чоловіки навіть не звертають на неї уваги. Вона знов опановує себе…”; “Краса Елізи набуває зловісного вигляду. Як бачимо, вона мовчить, але це мовчання приховує глибокі переживання. Почуття власної гідності, самоповага стримують Елізу від того, щоб висловити “шановним” співбесідникам все, на що вони заслуговують, і саме це передають ремарки. Водночас така поведінка - це поведінка людини, якої ми раніше не бачили. Тому що тепер в образі Елізи поєднані зовнішня досконалість і людська гідність, тактовність, людяність.
Вважаємо, що саме ця поява Елізи, її довготривале красномовне мовчання підготовлюють сприйняття її наступної розмови з Хігінсом: глядач розуміє й відчуває, що перед ним уже не шедевр” педагогічної майстерності професора та вишуканості кравця, а жива людина з глибокими душевними переживаннями, причому людина вкрай принижена. Як виявиться згодом, вона зневажена саме тим, що їй відмовлено в праві бути живою людиною, відведено роль бездушної ляльки, яка має лише виконувати те, що хоче бачити Хігінс.
“З’ява” Елізи в п’ятій дії знову-таки помітно контрастує з тим, якою ми її залишили після бурхливого з’ясування стосунків з Хігінсом: “Входить Еліза, гордовито й статечно, її обличчя випромінює привітність. Вона як ніколи панує над собою і тримається напрочуд невимушено. В руках у неї невеличкий робочий кошик. Видно, що вона почувається тут, як удома”.
Такої Елізи в п’єсі ми ще не бачили, такою героїня ще ніколи не була! І справа не лише в тому, що вона тримається “напрочуд невимушено”. Хоча і це чимало, адже досі саме “надмірна вразливість” була визначальною рисою героїні. Головним є те, що нарешті Еліза віднайшла душевний спокій і самоповагу. Зараз її зовнішня краса повністю гармонує з природністю й невимушеністю поведінки, внутрішньою культурою. Тепер ні Хігінс, ні будь-хто інший не зможуть словами чи якими-небудь “сигналами” маніпулювати цією людиною. Тому що вона зробила свій вибір, тому віднині це людина самодостатня. Віднині лише вона сама вирішуватиме, що їй робити і як їй поводитися в будь-якому випадку.
Объяснение:
В какой поэме?
я не понимаю!