Автор описывает свое настроение, раскрывает тему, привлекая многочисленные контекстные антонимы. Речь идет не о времени года и явлениях природы. Лирический герой полностью олицетворяет собой поэта, этот период своей жизни воспринимает как весну, как начало новой судьбоносной вехи. Его сердце исторгает одновременно и «слезы» и «смех». Герой словно задыхается от избытка эмоций. Восклицания, повторения в тексте произведения служат задаче передать это состояние накала эмоций. В произведении ясно прослеживается нерв борьбы. Поэт дважды использует образ щита, с которым он вступает в пору битвы с пока еще непознанными и враждебными силами. Он обещает, что никогда не «бросит щита». Поэт представляет себя в доспехах и хладнокровно измеряет «вражду». Жизнь теряет без борьбы смысл и даже перед лицом гибели лирический герой принимает ее только такой.
Он прямо приветствует их в своей жизни. Собственно, текст произведения в основной своей части представляет собой перечень «удач» и «неудач», которые преподносит поэту жизнь. Три из семи четверостиший начинаются одинаковым словом: «Принимаю тебя, неудача", "Принимаю бессонные споры", "Принимаю пустынные веси!"
Начинается стихотворение с приветствия весны и жизни, заканчивается упоминанием «имени Бога», которое «не разгадано». Поэт верит, что его мечта воплотится, обретет черты, которые видятся ему, то в образе Прекрасной Дамы, Вечной Жены, то в образе весны, которая несет в себе свежий ветер перемен. Герой надеется, что эта весна приблизит его к разгадке чего-то важного, для чего он живет: страдает, радуется, спорит, скитается, ищет.
Гайавата – герой ірокезьких віддань, відважний, мудрий, добрий, сміливий воїн, переможець зла, борець з ворожими силами природи. Г. – фігура народного епосу, з яким Лонгфелло був знайомий по записах етнографа Г. Р. Скулкрафта. Як історична особа Г. – ірокезький законодавець початку XV ст., вождь племені онондагов, у своєму правлінні поєднував виборну парламентську систему і місцеве спадкове управління.
У легендах образ Г. придбаває міфологічні риси.
Буквально його ім’я переводиться як “пророк, учитель” або “божество,
що протегує рибним і мисливським місцям”. У Лонгфелло Г. представлений переважно у своєму земному вигляді, хоча і наділений деякими надприродними рисами. Його життя протікає в одному з племен оджибуэев, напівкочових алгонкинов. Героїчні діяння Г. викладені Лонгфелло у формі своєрідного рицарського роману.
Герой здійснює подвиги в ім’я благородних цілей.
Він виховувався на лоні природи, немов переймаючи її розум і гармонійність, – підтвердження поширеної в XІX ст. теорії Р. У. Эмерсона про спорідненість з природою як запоруці цілісності людини. Досягнувши віку юного воїна, Г. шукає батька, і між ними відбувається боротьба, з якої герой поеми виходить переможцем. Великі діяння Г. складають основне оповідання, що завершується відходом героя у світлий світ услід за “дамою серця” Миннегагой, коли в поселеннях індійців з’являються білі люди.
У поемі "Мазепа" Джордж Байрон малює, ніби пензлем, яскравий образ української землі.
На початку поеми поет подає читачеві образ "скривавлених шляхів":
Полтавський бій відгомонів,
Не пощастило королеві,
Серед скривавлених шляхів
Лягли полки його сталеві.
Трохи далі відображена картина українського степу після татарської навали:
Ніде ні міста, ні села,
Де наша путь вперед лягла,
І тільки поле простягалось
До обрію, де чорний праліс
Далеко майорів без меж.
Крім залишків зубчастих веж,
Які давно побудували
Навкір татарської навали,
Ні сліду селищ...
І така замальовка дикого лісу, безмежних украхнських просторів:
...ріс
Без меж великий, дикий ліс
Могутніх і старих дерев;
Страшного вітру хижий рев,
Що мчав з сибірської тайги,
Не міг здолати їх снаги.
Але ті стовбури міцні
Були на віддалі. В тіні
Кущі обмаювали їх
Зеленим листям; кожен з них
Буяв, пишався, молодів,
Та в час осінніх вечорів
Життєву барву тратив знов.
Той лист нагадує собою
Червону, закипілу кров
На трупах, що на полі бою
Лежать без похорон зимою
Багато буряних ночей
Бліді, холодні, задубілі —
І чорні ворони не в силі
Викльовувати їх очей.
Широка то була рівнина —
Безкрая, дика, мовчазна:
Подекуди росла ліщина,
Каштан, чи дуб, або сосна.
Наскільки відомо, Байрон ніколи не був на Україні, хоча це не завадило йому описати усе, чим славилась вона: степи, ліси, ріки, поля...
Розлога річки течія,
Звиваючись, немов змія,
Неслась далеко до небес,
А ми зринали серед плес
Несамовитого безмежжя,
Зближаючись до побережжя.
я вдивляюсь в далечінь:
Там поле стелиться безкрає
Українці зображені в поемі як добрі, сердечні, чуйні люди. Ті, хто знайшов Мазепу помираючим у степу, принесли його до найближчої хати, надали йому притулок, до набратися сил.
Про Мазепу Д.Байрон знав з історичних книг, але образ України він спромігся змалювати з великим талантом художника слова, передав усю силу, безмежність і красу її просторів.