Па словах Гейнэ: — «Кожны чалавек — гэта свет, які з ім нараджаецца і з ім памірае.Мне хацелася б пагодзіцца з аўтарам дадзеных слоў, але давайце для пачатку разбярэмся чаму я лічу менавіта так.
«Чалавек — гэта свет … » — Я лічу — гэта даволі правільны бок, і нават хачу сказаць — што іншага вызначэння у прынцыпе будзе недастаткова.
У нашай галаве, думкі, фразы, фантазія і многае іншае — мы адрознім ад усіх, мы жывем па свойму — а значыць мы з’яўляемся нечым большым чым проста чалавек.
Але ўсё — ж давайце звернем увагу на слова свет, і на нашы агульныя жаданні.
Кожны чалавек — неабсяжны і неапісальны, у кагосьці вечная вайна, у кагосьці вечны рай, а ў некаторых пераменна.
Як толькі мы сустракаем новага чалавека, мы яшчэ не прывыклі жыць — сумяшчаючы светы пачуццяў і жаданняў.
І стараемся найбольш моцна выцясняць з свайго свету, тыя пачуцці, і тыя жаданні якія перашкаджаюць нам быць побач з тым ці з іншым чалавекам.
За ўсё жыццё мы бачым і сустракаем сотні і мільёны людзей, бачым па тэлевізары, чуем пра людзей — а значыць мы з’яўляемся часткай — чыіх то светаў — а значыць ставімся да іх хай ўскосна і аказваем ўплыў, імкненне, або можа незадаволенасць — а значыць кожнае жыццё, кожны чалавек з’яўляецца чымсьці агульным ад агульнага свету.
Але, мне здаецца нельга сказаць што хавае сусветная гісторыя …
Толькі частка, сусветнай гісторыі — хай малазначныя, хай зусім маленечкая частка але частку.
Адзіна што хочацца дадаць напрыканцы:
У кожнага чалавека ёсць унутраны свет, і знешні які мы імкнёмся і толькі зрэдку мяняем.
Да таго — ж калі, паглядзець на чалавека з біялагічнай боку — можна доўгі час здзіўляцца …
Самае галоўнае — пачуцці якія мы адчуваем, страх, каханне, радасць, смутак, туга — неапісальныя рэчы — якія ствараюцца ў імгненне, і бурацца ў імгненне — якія часам здаюцца бясконцымі, і насычанымі чымсьці несьмяротнае і пагашаць.
Таму чалавек — не што іншае — як цэлы свет , які нам здаецца часам вядомым .
Мы за секунды раімся самі з сабой і прымаем рашэнне — калі яно трэба ў гэтую ж секунду, але ж хтосьці нам падказвае .
А значыць у нашым целе мы не адны — хоць бы таму што мы часам спрачаемся самі з сабой.
Калі б мы былі адзіныя ў сваім целе і былі б толькі чалавекам — мы б ні калі не спрачаліся, і жылі хутчэй за ўсё — як робаты.
Якія створаны толькі рухацца і выконваць зададзеныя кімсьці дзеянні.
Объяснение:
Мой сверстник в русской литературе 19-20 веков
Читать книги, написанные десятилетия назад, очень интересно. Ведь жизнь меняется, люди меняются, и сейчас наша жизнь совсем не похожа на жизнь наших прадедушек и прабабушек в мои годы. Примерно в это время происходит действие в сказке-были "Кладовая солнца" Пришвина - во время Великой Отечественной войны. Об этом можно догадаться, если вспомнить, что Настя отдала клюкву эвакуированным детям из Ленинграда. Тогда же или чуть позже происходит действие в рассказе Виктора Астафьева "Васюткино озеро". Прочитав эти произведения, я не могу не поражаться тому, насколько Васютка и Митраша непохожи на современных школьников.
Васютка - мой ровесник, а Митраша даже младше (Пришвин пишет, что Митраше было "десять лет с хвостиком"). При этом Митраша с сестрой, которая всего на пару лет старше, самостоятельно ведут хозяйство. Они сироты. Им, конечно соседи, но в основном дети надеются только на себя. И они не ноют, не жалуются, а работают по хозяйству и успевают учиться в школе. Митраша еще и бондарское ремесло знает, умеет изготавливать деревянную посуду. Он хоть и младше сестры, но чувствует ответственность за нее. Он - хозяин в доме. Кто из нынешних его сверстников на это Да никто. Редко кто из нынешних детей может хотя бы о себе позаботиться, не то что хозяйство вести и на жизнь зарабатывать. Хотя, с другой стороны, может, и лучше, что у нас жизнь гораздо легче, чем тогда.
А вот мой ровесник из рассказа Астафьева. Васютка несколько дней провел один в тайге, но сумел выбраться к Енисею и добраться до людей. Такое испытание не всякому взрослому под силу. Васютка умеет охотиться, выживать в тайге, знает, как приготовить добытую дичь, как найти дорогу. Он - очень самостоятельный парень, много знает и умеет. Опять-таки, немногие современники его лет могут похвастаться, что выжить в одиночку в тайге. А ведь ему всего тринадцать лет.
Объяснение:
Нещодавно на уроці зарубіжної літератури ми вивчали твір В.Бикова «Альпійська балада». Мене відразу захопив сюжет повісті. Коли я дочитала до кінця, була вражена ще більше. Це трагічна історія людського життя під час другої світової війни. Я побачила справжню велич, силу і красу звичайних людей у страшні воєнні часи.
Головний герой утікає з концтабору. «Звірі» вийшли на полювання, його переслідували пащі натренованих собак. Багато довелося пережити Іванові у його нелегкій дорозі на волю. Знайомство із Джулією. Зустріч з голодним божевільним і його загибель. Іван дуже хотів його врятувати, але не міг, бо інакше би усіх зловили. Совість не дозволяла кинути напризволяще Джулію, він ніс її, коли вона була знесилена і втратила віру на порятунок. Джулія перев’язувала рани, що боліли і дошкуляли йому. Почуття кохання, що спалахнуло у такий тривожний час, додало сили утікачам. Ми бачимо, що справжні люди є добрими, щирими і людяними навіть тоді, коли перебувають у нелюдських умовах.
Наприкінці твору вражає самопожертва головного героя. Глибокий сніг ховає Джулію від ворогів. Іван загинув, але своїм вчинком врятував дівчину.
На жаль, твір воєнної тематики перегукується з сьогоденням. На сході країни триває війна. Там також є герої: сміливі, сильні, готові до самопожертви. Вони здатні протистояти долі, готові до важких випробувань.