Романтичний герой – це головний герой твору літературного жанру романтизм, який наділений певними характерними особливостями. Не можна сказати, що ці особливості завжди однакові, але все ж певні спільні риси мають місце. На тлі цього досить складно уявити ідеальний образ романтичного героя, який би найкраще підійшов особисто мені.
Найчастіше герої романтичних творів, романтики, мають дуже витончену і навіть ідеалістичну особистість. Це логічно, адже сам жанр вміщував ці ідеї. Жанр романтизму має в якості своєї головної особливості те, що він намагається відступити від надмірного раціоналізму і тим самим стати чимось іншим, більш натхненним, таким, що прагне до краси, душевної гармонії і комфорту. Саме тому герої-романтики практично у всіх випадках поділяли ці ідеалістичні ідеї. Вони з великим скепсисом ставилися до сухих фактів і нерідко відмовлялися слідувати на поводу у несприятливих обставин. Аналізуючи літературні твори Лермонтова, Гюго, Міцкевича, Мелвіла та інших романтиків можна прийти до висновку, що романтична натура їх головних героїв прагнула до безкінечності і усвідомлення себе в ній.
Що стосується особисто мене і моїх вподобань щодо романтичного героя, то моя думка дещо відрізняється від загальноприйнятої. Мені ближче позиція відомого французького письменника Стендаля, який мав схильність вважати романтизм трохи іншим, ніж всі його сучасники і колеги по жанру. Насамперед, хотілося б спертися на інформацію, зазначену Стендалем в епіграфі до його роману «Червоне і чорне», де він особливо наголосив на необхідності дослідження вчинків і характерів людей, а не на простому спогляданні за дійсністю, як це часто відбувається у інших письменників-романтистів. Тобто, згідно зі Стендалем, романтичний герой повинен бути більш активним, таким, який перебуває у постійному пошуку й все ж більше замислюється. Це цілком вписується в логіку романтизму, яка є відмінною від раціональної логіки. Необхідно враховувати об’єктивно існуючу реальність, реальний устрій суспільства і виходячи з цього робити висновки щодо можливості або неможливості реалізації задуманого.
Підбиваючи підсумки і наводячи останні штрихи образу мого романтичного героя, варто сказати, що він володіє всіма тими обов’язковими для цього літературного жанру характеристиками, але в той же час дещо більш реальний, приземлений і націлений на результат в умовах об’єктивної реальності.
Повесть «Дубровский» (1832) – одно из лучших произведений А.С. Пушкина. Герои этого произведения - Владимир Дубровский, Маша Троекурова, Кирилла Петрович Троекуров – сильные и незаурядные личности. Но разница между ними в том, что Дубровский и Маша - натуры благородные и чистые. Троекуров же – самодур, в котором до предела развито чувство превосходства и вседозволенности. Я думаю, повесть «Дубровский», прежде всего, заставляет нас задуматься о проблеме человеческого достоинства. Все герои произведения сталкиваются с вопросом защиты человеческой чести. Прежде всего, это касается семьи Дубровских. Ее Троекуров не только лишил родового поместья, но и покусился на дворянскую честь, достоинство своих соседей. Мы видим, что Андрей Гаврилович Дубровский не выдержал такого унижения и умер, немного не дожив до полной потери Кистеневки. Поэтому отстаивать человеческую и фамильную честь пришлось Дубровскому-младшему. Не найдя защиты закона, который был куплен Троекуровым, Владимиру пришлось стать «благородным разбойником». Вместе с преданными крепостными он ушел в леса «вершить свой суд». Но чистая и искренняя натура этого героя не позволила ему стать настоящим головорезом – жестоким и беспощадным. Во всей округе стало известно, что главарь разбойничьей банды справедлив и часто бывает милосерден. Кроме того, он не трогает владения самого богатого помещика в округе – Троекурова. Как оказалось, Дубровский полюбил дочь Кириллы Петровича, Машу, и простил ради нее своего кровного врага. Маша тоже полюбила Владимира. Но эти герои не смогли быть вместе – Кирила Петрович насильно выдал свою дочь замуж за старого графа Верейского. Дубровский же не успел свою возлюбленную от брака с нелюбимым человеком. Таким финалом, как мне кажется, Пушкин заставляет нас задуматься о том, что человек в России беззащитен перед злом и несправедливостью. Его не может защитить ни закон, ни общество. Он может рассчитывать лишь на свои собственные силы. Однако всегда, в любой ситуации, нужно помнить о своей чести, о законах нравственности, которые превыше всего. Только следуя им, можно выйти победителем из самого страшного испытания. Именно этому и учит нас повесть Пушкина «Дубровский».
Основные интересы Михаила Ломоносова лежали в области химии, именно этой науке посвящена большая часть его научных трудов, но проводя химические опыты, ученый активно использовал знания из других научных областей, что позволяло делать уникальные открытия. Тесная взаимосвязь всех естественных наук навела Ломоносова на мысль о том, что в основе физического мира лежат всего несколько универсальных законов. Такие идеи позволили выдающемуся российскому ученому разработать кинетическую теорию теплоты, атомно-корпускулярную теорию строения вещества, закон сохранения вещества. Эти открытия и экспериментальные методы, которыми они были достигнуты, заложили основу современного научного познания. Именно Ломоносов позволил человечеству перейти от натурфилософии и алхимии к современным научным экспериментальным методам естествознания.
В 40-х годах 18 века Ломоносов создал первую в России химическую лабораторию при академии наук. В этой лаборатории он исследовал большое количество веществ, разработал получения материалов, что позволило ему основать в России несколько уникальных химических производств.
Ломоносов использовал физические законы и физические экспериментальные методы для исследования химических веществ и химических реакций, такой исследований был назван им физической химией.
Михаил Васильевич запланировал огромное количество химических экспериментов и, конечно, не успел выполнить их все за свою относительно недолгую жизнь, база разработанных им экспериментов так велика, что некоторые из них не сделаны до сих пор.
Романтичний герой – це головний герой твору літературного жанру романтизм, який наділений певними характерними особливостями. Не можна сказати, що ці особливості завжди однакові, але все ж певні спільні риси мають місце. На тлі цього досить складно уявити ідеальний образ романтичного героя, який би найкраще підійшов особисто мені.
Найчастіше герої романтичних творів, романтики, мають дуже витончену і навіть ідеалістичну особистість. Це логічно, адже сам жанр вміщував ці ідеї. Жанр романтизму має в якості своєї головної особливості те, що він намагається відступити від надмірного раціоналізму і тим самим стати чимось іншим, більш натхненним, таким, що прагне до краси, душевної гармонії і комфорту. Саме тому герої-романтики практично у всіх випадках поділяли ці ідеалістичні ідеї. Вони з великим скепсисом ставилися до сухих фактів і нерідко відмовлялися слідувати на поводу у несприятливих обставин. Аналізуючи літературні твори Лермонтова, Гюго, Міцкевича, Мелвіла та інших романтиків можна прийти до висновку, що романтична натура їх головних героїв прагнула до безкінечності і усвідомлення себе в ній.
Що стосується особисто мене і моїх вподобань щодо романтичного героя, то моя думка дещо відрізняється від загальноприйнятої. Мені ближче позиція відомого французького письменника Стендаля, який мав схильність вважати романтизм трохи іншим, ніж всі його сучасники і колеги по жанру. Насамперед, хотілося б спертися на інформацію, зазначену Стендалем в епіграфі до його роману «Червоне і чорне», де він особливо наголосив на необхідності дослідження вчинків і характерів людей, а не на простому спогляданні за дійсністю, як це часто відбувається у інших письменників-романтистів. Тобто, згідно зі Стендалем, романтичний герой повинен бути більш активним, таким, який перебуває у постійному пошуку й все ж більше замислюється. Це цілком вписується в логіку романтизму, яка є відмінною від раціональної логіки. Необхідно враховувати об’єктивно існуючу реальність, реальний устрій суспільства і виходячи з цього робити висновки щодо можливості або неможливості реалізації задуманого.
Підбиваючи підсумки і наводячи останні штрихи образу мого романтичного героя, варто сказати, що він володіє всіма тими обов’язковими для цього літературного жанру характеристиками, але в той же час дещо більш реальний, приземлений і націлений на результат в умовах об’єктивної реальності.
Объяснение: