Айвенго" — це історичний роман. Але вивчати по ньому історію, мабуть, не слід. Цей роман є відтворенням пам'яті про події, а не самих подій. А спогади завжди якоюсь мірою викривлені. І з цим нічого не вдієш.
Через те навіть справжні історичні особи не такі, як були. Король Річард або його брат, наприклад. Перекривлені авторською волею і легендарні герої Робін Гуд та його весела компанія. А про тих, хто створений авторською уявою, нема що й казати.
Цікаво гати за розмаїттям подій, які щедро подав автор у романі. Тут усього багато. Ось приходить в батьківський дім ніким не впізнаний син. Його впізнають тільки раби — як колись Одіссея. Повертається без почту і пишноти законний король, владу якого визнають тільки веселі розбійники Робін Гуда. Домагається кохання прекрасної єврейки лицар Храму. Інший лицар захоплює у полон свого пораненого супротивника та осіб, які його супроводжували.
Ось на такі події багата книга. Все це, напевно, навмисно перебільшено, але так треба для того, щоб читач змії пристати на той чи інший бік. І ми, знаючи достеменно, що все це фантазія автора, обираємо свою позицію у інтригах, які розпочинають принц Джон та його прибічники.
Письменник чітко дає нам зрозуміти, хто йому любий, а хто осоружний.
Річард Левине Серце — справжній герой і король усіх англійців. Навіть тих, хто тихесенько ласує дичиною у заповідних лісах. Усе найкраще,втілено в ньому. А протистоїть йому рідний брат, який не любить свого народу та боїться його. Джон постає як іноземець, якому потрібні лише здобич і влада.
В 1830 году в Москве судьба свела А. С. Пушкина с серпуховским помещиком В. С. Огонь-Догановским, опытным игроком в карты, которому поэт в азарте проиграл почти 25 тысяч. Выплатить такую огромную сумму сразу он был не в состоянии и выпросил рассрочку на четыре года. Этот случай, о котором судачили в московских гостиных, едва не расстроил Пушкина с Н. Н. Гончаровой. В письме П. А. Плетневу 31 августа 1830 года поэт жаловался: "Московские сплетни доходят до ушей невесты и ее матери - отселе размолвки, колкие обиняки, ненадежные примирения..." Расчеты с Огонь-Догановским еще долго тяготили его душу. Этот проигрыш, чуть было не оказавшийся роковым в судьбе Пушкина, несомненно, стал одной из побудительных причин к созданию повести "Пиковая дама". Когда повесть вышла в свет, Пушкин записал в дневнике 7 апреля 1834 года: "Моя "Пиковая дама" в большой моде. Игроки понтируют на тройку, семерку и туза. При дворе нашли сходство между старой графиней и кн. Натальей Петровной и, кажется, не сердятся..." Близкие друзья Пушкина, Нащокины, рассказывали, что, по словам самого Александра Сергеевича, "главная завязка повести не вымышлена. Старуха графиня - это Наталья Петровна Голицына, <...> действительно жившая в Париже в том роде, как описал Пушкин. Внук ее Голицын рассказывал Пушкину, что раз он проигрался и пришел к бабке просить денег. Денег она ему не дала, а сказала три карты, назначенные ей в Париже Сен-Жерменом. "Попробуй", - сказала бабушка. Внучек поставил карты и отыгрался. Дальнейшее развитие повести вымышлено. Нащокин заметил Пушкину, что графиня не похожа на Голицыну, в ней больше сходства с Натальей Кирилловной Загряжскою, другою старухою. Пушкин согласился с этим замечанием и отвечал, что ему легче было изобразить Загряжскую, чем Голицыну..."
1. Зависть — главная тема трагедии. 2. Ремесленник и гений. 3. Злодейство Сальери. В трагедии «Моцарт и Сальери» А. С. Пушкина интересовали не столько исторические личности, сколько человеческие типы и их отношение к прекрасному. Главной темой трагедии является зависть довести человека до преступления. При жизни Пушкина слухи, будто композитор Сальери отравил из зависти гениального Моцарта, были широко распространены, и поэт считал этот факт вполне вероятным: «Завистник, который мог освистать ‘‘Дон-Жуана”, мог отравить его творца». До сих пор идут споры о причастности Сальери к смерти Моцарта. Несмотря на то, что историки музыки и биографы Моцарта отрицали это, вопрос об отравлении не решен окончательно. Пушкин хотел сначала назвать эту трагедию «Зависть», но изменил название, не полностью отвечающее смыслу произведения. Ведь Сальери не просто завистник, он тоже известный композитор. Пушкин создал философски обобщенные художественные образы, и поставил в своей трагедии нравственную проблему. Зависть здесь, по мнению С. М. Бонди, охватывает человека, который привык к всеобщему уважению и сам считает себя благородным. Он осознает себя завистником сам. Кто скажет, чтоб Сальери гордый был Когда-нибудь завистником презренным,, Змеей, людьми растоптанною, вживе Песок и пыль грызущею бессильно ?
Айвенго" — це історичний роман. Але вивчати по ньому історію, мабуть, не слід. Цей роман є відтворенням пам'яті про події, а не самих подій. А спогади завжди якоюсь мірою викривлені. І з цим нічого не вдієш.
Через те навіть справжні історичні особи не такі, як були. Король Річард або його брат, наприклад. Перекривлені авторською волею і легендарні герої Робін Гуд та його весела компанія. А про тих, хто створений авторською уявою, нема що й казати.
Цікаво гати за розмаїттям подій, які щедро подав автор у романі. Тут усього багато. Ось приходить в батьківський дім ніким не впізнаний син. Його впізнають тільки раби — як колись Одіссея. Повертається без почту і пишноти законний король, владу якого визнають тільки веселі розбійники Робін Гуда. Домагається кохання прекрасної єврейки лицар Храму. Інший лицар захоплює у полон свого пораненого супротивника та осіб, які його супроводжували.
Ось на такі події багата книга. Все це, напевно, навмисно перебільшено, але так треба для того, щоб читач змії пристати на той чи інший бік. І ми, знаючи достеменно, що все це фантазія автора, обираємо свою позицію у інтригах, які розпочинають принц Джон та його прибічники.
Письменник чітко дає нам зрозуміти, хто йому любий, а хто осоружний.
Річард Левине Серце — справжній герой і король усіх англійців. Навіть тих, хто тихесенько ласує дичиною у заповідних лісах. Усе найкраще,втілено в ньому. А протистоїть йому рідний брат, який не любить свого народу та боїться його. Джон постає як іноземець, якому потрібні лише здобич і влада.