Если я понимаю это то это про эту повесть?
Хорошее Дело жил в небольшой длинной комнате в задней части дома Кашириных. Это был очень тихий, замкнутый, малоразговорчивый человек. Никто точно не знал, кто он, откуда и чем занимается. Комната, которую он снимал, была вся заставлена банками и бутылками с разноцветными жидкостями, толстыми, непонятными книгами. Человек этот целыми днями колдовал над какими-то загадочными чертежами, что-то все смешивал в баночке, которую время от времени ставил на огонь. Из-за неясного рода занятий он казался подозрительным, и все поэтому его сторонились и недолюбливали. Хорошим Делом его назвала бабушка. Когда она приглашала его поесть или выпить чаю, он непременно отвечал: «Хорошее дело». Тайна всегда притягательна. Поэтому неудивительно, что любознательного Алешу тянуло к Хорошему Делу. К тому же близорукие глаза этого человека казались мальчику удивительно добрыми. Первое близкое знакомство с необыкновенным человеком не принесло Алеше радости — тот предложил ему сделать медный шарик для игры в обмен на дружбу. Это очень огорчило мальчика. Но, как потом выяснилось, человек сделал это для того, чтобы избежать дедовой порки. С Хорошим Делом Алеше было легко и Они много беседовали, и беседы эти доставляли мальчику несказанное удовольствие. Слова «страшно один», которые постоялец сказал про себя в разговоре с бабушкой, потрясли мальчика, в них «было что-то понятное мне, тронувшее меня за сердце…». С Хорошим Делом Алеша всегда был откровенен и честен. Человек ценил это, потому что сам был именно таким. Но вскоре дед, боявшийся плохого влияния на Алешу со стороны своего постояльца, выселил его. Вспоминая это, мальчик говорит: «Так кончилась моя дружба с первым человеком из бесконечного ряда чужих людей в родной своей стране, — лучших людей ее…»
ответ:В нормальних родинах дітей вчать бути, передусім, людьми. Тобто, стерпними членами суспільства, які здатні формувати ЛЮДЯНІ стосунки між собою.
Колись у давньому дитинстві я, будучи п’ятирічним білявим дівчатком, прибігла в сльозах до свого діда, сивокудрого велетня з добрими-предобрими блакитними очима. У розпачі й гніві я вигукнула: "Дідусю, я би їх так побила, ще дужче, ніж вони мене! Але ж я сама, і я молодша від тих дворових хуліганів!" Мій дід був мудрим чоловіком, царство йому Небесне. Він тоді вийшов надвір, підкликав до себе тих бешкетників, що мені не давали спокою через новенький ровер, який їм так кортіло мені розтрощити. Дідо мене заспокоїв, наказав математику вчити, а сам надвір пішов. Я - бігом до вікна, тихцем між фіранок дивитись, як мій захисник бешкетників каратиме. Та дідо не став ані бити, ані погрожувати їм. А присів навколішки, з’юрбив їх докупи (запацьканих пилюкою хлопців було 7 чи 8, віком десь від 6 до 13 років) і суворо так сказав їм: "Послухайте, орли. У мене до вас діло є одне. -- Пацанва перелякано-зацікавлено переглянулась між собою. -- Ви от вже повиростали, деякі аж з усіх сил прагнуть дорослими стати (дід витягнув з-за вуха найстаршого хулігана зім’яту цигарку "Ватра" й викинув у калюжу). А час, як малюки, марнуєте. Молодших ображаєте. -- При цих словах особливо нервові хлопаки відступили на півкроку назад. -- Тоді як добрих справ навколо огого скільки незроблених!" Далі відвів дідо ту дику зграю до голуб’ятні, яку товариш його сам пильнував, але через хворобу ледве забирався старою драбиною нагору, аби похазяйнувати в оселі улюблених птахів. Тож, аби компенсувати фізичну та моральну шкоду, завдану ображеним мешканцям двору (а таких, окрім мене, було ще немало!), кожен бешкетник отримав від діда настанови з ремонту й догляду за голуб’ятнею.
Працювали хлопці дуже старанно, якось і мене до адже діда мого почали дуже поважати. Ось так мене в родині вчили перемагати скотство людяністю, тупість мудрістю, зло добром. Закон людяності став для мене паролем, через який складались мої стосунки з людьми, сукупність яких формувала мій особистий світ. І як це не дивно, як не наївно й смішно, ставши дорослою жінкою, я все ще гадала, що за подібними законами живе переконлива більшість істот, які називають себе "людьми".
Але як через дешеве покриття фальшивих купюр проглядає копійчаний папір, так часом і порожні голови й душі чорними дірками зіяють крізь нещиру чемність і штучну людяніть. Це чорна заразна хвороба скотство, яку я дуже боюсь навіть поверхово підхопити.
"Тяжко тобі буде з таким інтелігентним вихованням", - казала якось моя нахабна однокласниця, спльовуючи лушпиння на підлогу трамвая, в якому мені довелось їхати з нею в одному напрямку. А тяжко мені було дивитись вже навіть на її скотське ставлення до прибиральниці трамвая.
А хто сказав, що обов’язково має бути легко? Та най ше згинути на власному дивані в купі бруду й порожніх пивних пляшок. Але то вже є скотство у примітивній формі, скероване на самого себе, то вже суперлегко. Тож, нехай як би не було тяжко, я ненавиджу і панічно боюсь легких і огидних законів скотства.
Кажуть гуманісти, що не можна поділяти людство на достойних та недостойних . Але яку назву тоді підібрати для тих, що здатні на будь-яку підлість, будучи поряд з порядними добродіями, маскуючись під таких, відстоюючи повноцінні права своєї суспільної діяльності? І вас із ними судитимуть за єдиною мірою, хоча вони й поняття жодного не мають про те, що означає бути людиною. І навчити їх цьому у свідомому віці вже неможливо.
Звідки беруться скоти, ублюдки й уроди, достеменно сучасні науковці не дослідили.
Можливо, хтось має покидьські гени від самого зародження, і починає ще в утробі тусувати маму п’ятками по печінці зі скотським задоволенням.
Деякі, можливо, народжуються цілком доброзичливими дітьми, але потрапляють у несприятливе для нормального розвитку середовище. На потребу любові й ніжності вони отримували жорстокість і черствість, замість обіймів - стусани, замість мудрості гнилі приклади скотських вчинків.
Знавці моралі біблійних законів не сумніваючись стверджують, що кожна людина має право робити власний життєвий вибір, за яке несе відповідальність перед Богом, собою та іншими людьми. Підтвердженням цього є випадки, коли діти, що зростали у гнійному середовищі покидьків, на диво, виходили з нього цілком нормальними людьми з відкритими серцями й доброю вдачею. Запереченням теорії вільного вибору є те, що у більшості випадків асоціального оточення дитини з неї виростало ще більш безнадійно бидлувате створіння, ніж його вихователі.
Як не ти людину, обділену добротою та любов’ю, якщо вона здається такою ж, як ти, гідною тих же радощів, тієї ж поваги, що й усі нормальні люди?
да
Объяснение:
да потомучто да и ето в