Запорожская сечь - это большая казацкая вольница. Казаки умели только "...гулять палить из ружей". Поэтому в Запорожской Сечи было предместье, где были лавки, пекарни, шинкии, кузницы. Сама Сечь делилась на курени, в которых были: свой атаман, свой запас провизии, свой кашевар. Но все казаки подчинялись выборочному атаману, который выбирался из своих же запорожских казаков. Все важные вопросы решались на общем собрании. Ему надо было сказать:" Верую в Христа и святую Троицу" и перекреститься. Запорожцы верили в бога, молились в церкви. Очень жестокие были законы в Сечи. За воровство казака привязывали к позорному столбу и каждый, кто проходил мимо, был обязан ударить его дубинкой. От этих ударов вор умирал. Должников привязывали к пушке и он сидел так, пока кто-нибудь из друзей его не выкупал. Жесточайшая кара за убийство: вырывали яму, сажали туда убийцу, а сверху ставили гроб с убитым. Потом обоих засыпали землёй. В каждом запорожце был очень силён дух товарищества и патриотизма. "Нет уз святее товарищества", - так говорил Тарас Бульба. Главным занятием запорожцев была война. Они были беспощадны к врагам. Тарас убил своего сына, когда узнал, что он предал товарищей, а значит стал врагом. Суровые законы, непритязательный быт - это закаляло казаков. Они становились храбрыми воинами, защитниками веры и отечества.
Только подкину, можно раскрыть, если не лень. Онегин не обречен, у него был реальный шанс. Так как его по настоящему полюбили. А это дается не каждому. И у него был выбор: ответить так же искренне и открыто или сыграть роль усталого повесы, умудренного жизни. Что конечно не так. Его расслабленная бес проблемная жизнь, поверхностное воспитание, балы, неглубокое образование не дали ему разглядеть настоящее и неподдельное чувство, чистую душу, с которой только и возможно настоящее счастье. И это укор своим современникам. Но Пушкин вневременной поэт, поэтому каждый, кто чувствовал и думал увидит в этой истории и свой урок.
Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
Лицарі, які влаштовували цей турнір, здобували одну перемогу за одною. Але раптом з'являється новий боєць із девізом «Позбавлений спадку», який безстрашно викликає на смертний бій самого храмовника та перемагає його, поклавши вінець до ніг красуні Ровени, обраної ним королеви. Коли з Айвенго зняли шолом, Ровена, тамуючи крик, який вирвався з її грудей, наділа на голову Айвенго розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і сказала: «Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло».
Айвенго — чесний і справедливий воїн, який у будь-який момент може прийти на до тим, хто її потребує, тобто приниженим, гнобленим. Довідавшись, що Ребекку несправедливо звинувачують у чаклунстві й погрожують спалити на вогнищі, якщо не з'явиться лицар, який погодиться захищати її честь та мечем доведе її правоту, Айвенго поспішає на поєдинок, щоб захистити нещасну невинну дівчину. Ледве тримаючись у сідлі після тяжкого поранення, Айвенго все ж таки виходить на бій із Буагельбергом. І коли супротивники зійшлися, від влучних ударів обидва лицарі падають. Але Божий суд звершився: Буагельберг гине, а Ребекку виправдовують.
Отже, Айвенго не тільки мужній, сміливий і відважний воїн, а й чесна, порядна, здатна на самопожертву людина; фанатично відданий справі, він служить друзям, з якими поділяє нещастя й небезпеки.
Пройшло вже майже два століття з часу написання чудового роману В. Скотта. Здавалося б, давно минули вже й лицарські часи. Ми живемо у двадцять першому столітті. Вік технократії, комп'ютерних технологій накладає відбиток на розум і серця людей, їхні взаємини. Але нетлінними залишаються людські цінності, які притаманні герою роману, славному лицарю Айвенго.
Чесність, шляхетність, почуття людської гідності, мужність, відвага, вірність, здатність до самопожертви в ім'я батьківщини чи друга мають і сьогодні непересічне значення.
Объяснение:
Запорожская сечь - это большая казацкая вольница. Казаки умели только "...гулять палить из ружей". Поэтому в Запорожской Сечи было предместье, где были лавки, пекарни, шинкии, кузницы. Сама Сечь делилась на курени, в которых были: свой атаман, свой запас провизии, свой кашевар. Но все казаки подчинялись выборочному атаману, который выбирался из своих же запорожских казаков. Все важные вопросы решались на общем собрании. Ему надо было сказать:" Верую в Христа и святую Троицу" и перекреститься. Запорожцы верили в бога, молились в церкви. Очень жестокие были законы в Сечи. За воровство казака привязывали к позорному столбу и каждый, кто проходил мимо, был обязан ударить его дубинкой. От этих ударов вор умирал. Должников привязывали к пушке и он сидел так, пока кто-нибудь из друзей его не выкупал. Жесточайшая кара за убийство: вырывали яму, сажали туда убийцу, а сверху ставили гроб с убитым. Потом обоих засыпали землёй. В каждом запорожце был очень силён дух товарищества и патриотизма. "Нет уз святее товарищества", - так говорил Тарас Бульба. Главным занятием запорожцев была война. Они были беспощадны к врагам. Тарас убил своего сына, когда узнал, что он предал товарищей, а значит стал врагом. Суровые законы, непритязательный быт - это закаляло казаков. Они становились храбрыми воинами, защитниками веры и отечества.