Рассказ «Один день Ивана Денисовича» — это рассказ о том, как человек из народа соотносит себя с насильно навязанной реальностью и ее идеями. В нем в сгущенном виде показан тот лагерный быт, который подробно будет описан в других, крупных произведениях Солженицына — в романе «Архипелаг ГУЛАГ» и «В круге первом». Сам рассказ и был написан во время работы над романом «В круге первом», в 1959 году.
Произведение представляет собой сплошную оппозицию режиму. Это клеточка большого организма, страшного и неумолимого организма большого государства, столь жестокого к своим жителям.
В рассказе существуют особые мерки пространства и времени. Лагерь — это особое время, которое почти неподвижно. Дни в лагере катятся, а срок — нет. День — это мера измерения. Дни как две капли воды похожи друг на друга, все та же монотонность, бездумная механичность. Солженицын в одном дне пытается уместить всю лагерную жизнь, а потому он использует мельчайшие детали для того, чтобы воссоздать целиком картину бытования в лагере. В связи с этим часто говорят о высокой степени детализации в произведениях Солженицына, а особенно в малой прозе — рассказах. За каждым фактом скрывается целый пласт лагерной действительности. Каждый момент рассказа воспринимается как кадр кинематографического фильма, взятого отдельно и рассматриваемого подробно, под увеличительным стеклом. «В пять часов утра, как всегда, пробило подъем — молотком об рельс у штабного барака». Иван Денисович проспал. Всегда по подъему вставал, а сегодня не встал. Он чувствовал, что заболел. Выводят, строят всех, все идут в столовую. Номер Ивана Денисовича Шухова — Ш-5ч. В столовую все стремятся войти первыми: первым гуще наливают. После еды их снова строят и обыскивают.
Обилие деталей, как это кажется на первый взгляд, должно отяготить повествование. Ведь зрительного действия в рассказе почти нет. Но этого, тем не менее, не происходит. Читатель не тяготится повествованием, наоборот, его внимание приковывается к тексту, он напряженно следит за ходом событий, действительных и происходящих в душе кого-то из героев. Солженицыну не нужно прибегать к каким-то специальным приемам, чтобы достичь такого эффекта. Все дело в самом материале изображения. Герои — это не вымышленные персонажи, а реальные люди. И люди эти поставлены в такие условия, где им приходится решать задачи, от которых самым прямым образом зависит их жизнь и судьба. Современному человеку задачи эти кажутся незначительными, а оттого еще более жуткое ощущение остается от рассказа. Как пишет В. В. Агеносов, «каждая мелочь для героя — в буквальном смысле вопрос жизни и смерти, вопрос выживания или умирания. Поэтому Шухов (а вместе с ним и каждый читатель) искренне радуется каждой найденной частице, каждой лишней крошке хлеба».
Есть в рассказе и еще одно время — метафизическое, которое присутствует и в других произведениях писателя. В этом времени — другие ценности. Здесь центр мира переносится в сознание зека.
В связи с этим очень важна тема метафизического осмысления человека в неволе. Молодой Алешка учит уже немолодого Ивана Денисовича. К этому времени баптистов сажали всех, а православных не всех. Солженицын вводит тему религиозного осмысления человека. Он даже благодарен тюрьме за то, что она повернула его в сторону духовной жизни. Но Солженицын не раз замечал, что при этой мысли в его сознании возникают миллионы голосов, говорящих: «Потому так говоришь, что выжил». Это голоса тех, кто положил свои жизни в ГУЛАГе, кто не дожил до минуты освобождения, не увидел небо без уродливой тюремной сетки. Горечь потерь сквозит в рассказе.
С категорией времени связаны и отдельные слова в самом тексте рассказа. Например, это первые и последние строки. В самом конце рассказа он говорит, что день Ивана Денисовича был очень удачным днем. Но затем скорбно замечает, что «таких дней в его сроке от звонка до звонка было три тысячи шестьсот пятьдесят три».
Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.