Великая Отечественная война не обошла стороной и нашу семью. Дедушка моей мамы, мой прадедушка Чичков Семён Фёдорович воевал с 1941 по 1945 годы. До войны он служил в войсках МВД, и когда началась война, его сразу призвали. Когда он уходил, здесь в Томске у него была семья: жена и пятеро детей.
В июле 1941 года в Новосибирске был сформирован батальон связи, где мой прадед был сержантом. Он всю войну обеспечивал связь между батальонами, ротами и полками. Связисты тянули провода для связи под пулями и разрывающимися снарядами. Мама рассказывала, что дедушка не любил говорить о войне, наверно, ему было тяжело вспоминать.
Мой прадед всю Европу, долгожданную победу он встретил в Вене, в Австрии. А вернулся только в 1946 году, через год после войны. Связисты должны были восстановить на всей разрушенной после военных действий территории Советского Союза связь между городами и сёлами. Мой прадед имеет много наград и отличительных знаков, среди них два ордена, множество медалей. Он прожил хорошую, долгую, честную жизнь. Воевал, трудился, воспитал и поднял на ноги семерых детей.
После войны Семён Фёдорович работал на лесозаводе. По его стопам пошли дети и внуки. В Тимирязево есть музей леса, и там про нашу семейную династию есть стенд.
Я горжусь своим прадедом и его товарищами, ведь если бы не они, то неизвестно, какое было бы у нас время сейчас, наше настоящее и будущее.
Они — герои, они отстояли свою Родину, землю, отцов и матерей, жён и детей от фашизма. Мы должны помнить об этом и свято чтить этот подвиг и память о них.
«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.
Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.
Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.
Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».
Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.