Первый подвиг Геракла - бой с Немейским львом
Верный друг Геракла, сын Ификла, Иолай, дожидался героя у ворот дворца; но Геракл попросил его остаться в Микенах и пошел совершать свой первый подвиг один. Крестьяне соседних мест взмолились к нему, как к своему освободителю; он приказал им готовить жертву Зевсу и пошел дальше к указанной ему роще. Вскоре рычание зверя указало ему путь – и еще через некоторое время Немейский лев сам вышел к Гераклу навстречу, гневно бичуя свои бока своим могучим хвостом. Львы были тогда редкостью в Греции – потом они и совсем перевелись – но этот был из породы чудовищ, взлелеянных гигантами для решающей битвы с богами.
Геракл этого не знал. Увидев противника, присевшего для убийственного прыжка, он схватил свой лук и пустил в него самой острой из своих стрел. Но Эврисфей был прав: Немейский лев был неуязвим. Он прыгнул; но Геракл ловко уклонился в сторону и, подняв свою палицу, опустил ее изо всех сил на голову врага. И палица бес отпрянула; все же лев почувствовал боль и, отказавшись от дальнейшего боя, стал медленно уходить. Но Геракл его настиг и, схватив его своими могучими руками, стал ему давить горло. Сколько ни метался Немейский лев – Геракл держал его крепко в своих железных объятиях и не выпускал до тех пор, пока тот не распростился с жизнью.
Для Т.Г. Шевченка жіноча недоля була згустком болю, що запікся в його серці. Кріпацька неволя — це доля рідної матері, яку передчасно "у могилу нужда та праця положила", доля сестер Катрі, Ярини, Марії — голубок молодих, у яких "коси в наймах побіліють", це трагічна доля його першої трепетної любові — Оксани Коваленко, доля всіх нещасних жінок, що "німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть". Т.Г. Шевченко гнівно виступав проти жіночого безправ'я. Він ніби зібрав воєдино у своєму зболеному серці страждання поневолених жінок усіх епох і схвильовано розповів про них цілому світові.
Один з перших жіночих образів у Шевченка — це Катерина з одноіменної поеми. Її прообразом була його кохана Оксана Коваленко, з якою доля так і не звела Тараса. Перші героїні Т.Г. Шевченка — нещасні, сплюндровані жінки: Катерина, Оксана, Марина, Ганна. Згадаймо "Причинну", "Тополю", "Лілею" — це все жінки без щастя і долі. Правда, серед них пізніше з'явиться і бунтарка, яка підпалить панський маєток і помститься за свою ганьбу. Але таких було мало. Більшість дівчат Шевченкового часу ставали жертвами поміщицької розпусти, часто накладали на себе руки. Назви його творів: "Відьма", "Сова", "Слепая", "Мар'яна-черниця" — не випадкові: саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. Кожна жінка-жертва для поета рідна: "моя се мати і сестра, моя се відьма, щоб ви знали..."
Шевченкові поеми кличуть до помсти тим, хто топтав жіночу честь, гідність і щастя.
Мені особливо імпонує образ Ганни із поеми "Наймичка". Її життя заради сина, повністю принесене в жертву, — це материнський подвиг. Лише перед самою смертю вона розкриває синові правду.
Ще одна із сторінок шевченківських віршів — це удовине горе, коли єдиного сина забирають у солдати.
Великий Кобзар писав і жартівливі поезії (на жаль, їх дуже мало) про веселу життєрадісну українську жінку, наприклад, "Утоптала стежечку".
Шевченкові героїні вміють не тільки терпіти страждання, а й мститися своїм поневолювачам: Оксана, божеволіючи, підпалює палати свого кривдника; Марина вбиває ножем пана, який знівечив її молодість; відьма горить гнівом, ненавистю до розпусника-пана.
Тарас Григорович бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість, але не прощає аморальності й жорстокості.
Объяснение: