У безсмертному романі О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» одну з найважливіших сюжетних ліній становлять взаємини двох головних героїв — Євгена та Тетяни. Це абсолютно різні люди, які знайшли один в одному щось рідне. Вони покохали одне одного, але для кожного ця закоханість безнадійна. Що ж завадило їхньому щастю та чому їхня історія раптом перетворилася на глибоку драму? Перш за все хотілося б зауважити, що герої цього роману на диво живі, багатогранні люди, що дозволяє читачеві відчувати їх, вірити їм, замислюватися про мотиви їхніх вчинків.Євгена автор малює як людину по-своєму цікаву, в міру освічену, але вже втомлену від життя й розваг, пересичену ними. Тетяна Ларіна ж — проста провінційна дівчина, яка не має освіти, але не уявляє свого життя без книг. Вона задумлива, мрійлива й завжди трохи сумна, дивиться на світ крізь образи романів. Здавалося б, що може зв’язати цих двох героїв? Розвиток конфлікту, про який ми говоримо, починається, коли Онєгін знайомиться з сестрами Ларіними. Тетяна закохується в Євгена — вона бачить у ньому ідеал, складений з сентиментальних романів. Дівчина відчуває споріднену душу — таку ж не схожу на інших людей, як і вона сама. Тетяна любить його палко та віддано. Вона відсилає йому наївний і простий лист, але Євген не приймає її почуттів. Він не готовий до подібних відносин, тож читає їй мораль та йде. Так автор розводить їх, щоб через кілька років знову зіштовхнути обличчям до обличчя.
Коли доля знову зводить цих героїв, проходить багато часу. Тетяна встигає подорослішати, перетворитися з простої милої дівчини на холодну й неприступну світську даму. Проте Євген залишається тим самим. Коли він зустрічається з Тетяною, його вражає та підкорює її нинішня холоднокровність. Він нарешті може оцінити всю глибину її душі, полюбити її. Але надто пізно. Тетяна тепер заміжня, в її житті немає місця для Євгена. І хоча вона зізнається, що, як і раніше, кохає його, але не вважає за можливе жертвувати щастям чоловіка заради особистої вигоди. Ось у цьому, мабуть, і полягає основна трагедія твору.
Герої кохали одне одного, але були надто різними, не зуміли вчасно відповісти на почуття. Вони могли б бути разом, якщо б не їхні власні помилки. Раніше їхнє щастя було неможливо, тому що Євген не вмів кохати, душа його була холодна та порожня. Потім воно стало неможливо, тому що він навчився кохати й розібрався в собі занадто пізно, коли час і життя вже остаточно розвели їх по різних часах.Отже, на підставі історії Євгена та Тетяни можна зробити висновок, що щастя дуже крихке, щоб витримати подібні випробування. Любов зовсім не є його гарантією і може навіть щось погубити в людині. А ще можна замислитися про те, що кожному в цьому житті важливо зрозуміти себе, розібратися в собі, щоб не упустити те, що по-справжньому важливо.
Назначение пейзажа (как и многих других художественных приёмов в данном произведении) подчинено основной цели – показать историю возникновения такого человеческого характера, как Обломов, историю формирования его личности и особенности его образа жизни.
В восьмой главе романа автор упоминает о любимой мечте Ильи Ильича – жить в деревне. И картины этой жизни всегда связаны не только «со сладкой едой и сладкой ленью», но и с замечательной сельской природой. Он хотел бы сидеть за чашкой чая «под непроницаемым для солнца навесом деревьев, …наслаждаясь… прохладой, тишиной; а вдали желтеют поля, солнце опускается за знакомый березняк и румянит гладкий, как зеркало, пруд…». Обязательно видятся Обломову «вечное лето, вечное веселье» и много еды для гостей с «неувядающим аппетитом».
Почему так? Почему он такой, а «не другой»? Этот вопрос возникает как у читателей, так и у самого героя. Иногда Обломову становится «грустно и больно за свою неразвитость, остановку в росте нравственных сил…». Особенно страшно становилось, когда в душе вдруг зарождалось «представление о человеческой судьбе и назначении…», и он «болезненно чувствовал, что в нём зарыто, как в могиле, какое-то хорошее, светлое начало…», но «глубоко и тяжело завален клад дрянью». Понимал Обломов, что надо бы сбросить всё это наносное, весь этот хлам, мешающий жить полнокровно, и … мысль послушно возвращала его в мир, где всё прекрасно, где чудесные картины природы позволяли забыть о тревогах, уйти от беспокоящей душу реальности. Своеобразная, «обломовская» любовь к природе, соединённая с мечтательностью, вносила в жизнь героя успокоение и даже ощущение счастья.
В девятой главе Гончаров рисует мир, где герой романа мог бы жить счастливо, если бы никогда не покидал родную Обломовку. Именно здесь мы находим ответы на многие вопросы и понимаем, почему душой стремился Илья Ильич в этот «благословенный уголок».
Гончаров не сразу начинает главу с описания «чудного края». Он даёт сначала пейзажные зарисовки в виде сменяющих друг друга прекрасных картин, очень контрастных по отношению к природе Обломовки, что также позволяет понять, почему этот край и эта природа зарождению обломовского характера. Здесь «нет моря, нет высоких гор, скал и пропастей, ни дремучих лесов – нет ничего грандиозного, дикого и угрюмого». И автор объясняет отрицательный взгляд обывателей на экзотические пейзажи: образы бушующего моря, мощь стихии или вид неприступных скал, грозных гор и пропастей наводят тоску, страх, тревогу на душу, терзая её, и «сердце смущается робостью…». Такая природа не увеселению» жизненного настроения, не успокаивает, не «убаюкивает», а формированию деятельного и энергичного характера, который преодолевать препятствия, бороться с трудностями.
Иное дело Обломовка – чудный край! Мирный, райский уголок, где небо обнимает с любовью мягкую землю, а солнце целых полгода согревает её ласковыми лучами. Край этот «…представлял ряд живописных этюдов, весёлых, улыбающихся пейзажей. Песчаные и отлогие берега светлой речки, подбирающийся с холма к воде мелкий кустарник, искривлённый овраг с ручьём на дне и берёзовая роща… Всё сулит там покойную, долговременную жизнь до желтизны волос и незаметную, сну подобную смерть». Это дремлющее, сказочное царство природы средней полосы России, где, возможно, и приютилась Обломовка, воспитывало в господах мечтательность, медлительность и ожидание сказочного бытия на весь жизненный период. Сон путался с явью, мечта с реальностью. Для Ильи Обломова родная природа была как няня, напевающая колыбельную и рассказывающая сказки. Образ природы как колыбели сопровождает Обломова в течение всей жизни, все его помыслы и мечты взлелеяны в детстве, в уютной Обломовке.