После завершения повести “Детство”, Толстой начал писать о своей ежедневной жизни в армейской заставе на Кавказе. Начатую в армейские годы работу “Казаки”, он закончил только в 1862 году, после того, как он уже оставил армию.
Удивительно, но Толстому удавалось продолжать писать во время активных сражений в Крымской войне. В это время он написал “Отрочество” (1854), продолжение “Детства”, вторую книгу в автобиографической трилогии Толстого. В разгар Крымской войны Толстой выразил свое мнение о поразительных противоречиях войны через трилогию произведений «Севастопольские рассказы». Во второй книге «Севастопольских рассказов», Толстой экспериментировал с относительно новой техникой: часть истории представлена в виде повествования от лица солдата.
После окончания Крымской войны Толстой покинул армию и вернулся в Россию. Приехав домой, автор пользовался большой популярностью на литературной сцене Санкт-Петербурга.
Упрямый и высокомерный, Толстой отказался от принадлежности к какой-либо конкретной философской школе. Объявив себя анархистом, он в 1857 году уехал в Париж. Оказавшись там, он проиграл все свои деньги и был вынужден вернуться домой, в Россию. Ему также удалось опубликовать «Юность», третью часть автобиографической трилогии, в 1857 году.
Вернувшись в Россию в 1862 году, Толстой издал первый из 12 номеров тематического журнала “Ясная Поляна”. В этот же год он женился на дочери врача по имени Софья Андреевна Берс.
Основные романыПроживая в Ясной Поляне с женой и детьми, Толстой провел большую часть 1860-х годов, трудясь над своим первым известным романом “Война и мир”. Часть романа была впервые опубликована в “Русском Вестнике” в 1865 году под названием «1805 год». К 1868 году он выпустил еще три главы. Через год роман был полностью закончен. И критики, и общественность спорили об исторической справедливости Наполеоновских войн в романе, в сочетании с развитием историй его продуманных и реалистичных, но все же вымышленных персонажей. Роман также уникален тем, что в него включены три длинных сатирических эссе о законах истории. Среди идей, которые Толстой пытается также донести в этом романе – убеждение, что положение человека в обществе и смысл человеческой жизни в основном являются производными его повседневной деятельности.
После успеха “Войны и мира” в 1873 году, Толстой приступил к работе над второй из наиболее известных его книг – “Анна Каренина”. Она была частично основана на реальных событиях периода войны России с Турцией. Как и “Война и мир”, эта книга описывает некоторые биографические события из жизни самого Толстого, это особенно заметно в романтических отношениях между персонажами Кити и Лёвина, что, как говорят, напоминает ухаживания Толстого за его собственной женой.
Первые строки книги “Анна Каренина” являются одними из самых известных: “Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастлива по-своему». “Анна Каренина” публиковалась частями с 1873 по 1877 года, и была высоко признана публикой. Гонорары, полученные за роман, стремительно обогатили писателя.
Обращение в веруНесмотря на успех “Анны Карениной”, после завершения романа Толстой испытывал духовный кризис и находился в депрессии. Следующий этап биографии Льва Толстого характеризуется поиском смысла жизни. Писатель сначала обратился в Русскую православную церковь, однако не нашел там ответы на свои вопросы. Он пришел к выводу, что христианские церкви были коррумпированы и, вместо организованной религии, продвигали свои собственные убеждения. Он решил выразить эти убеждения, основав в 1883 году новое издание под названием “Посредник”.
Как результат, за свои нестандартные и противоречивые духовные убеждения, Толстой был отлучён от русской православной церкви. За ним даже наблюдала тайная полиция. Когда Толстой, ведомый своим новым убеждением, хотел раздать все свои деньги и отказаться от всего лишнего, его жена была категорически против этого. Не желая накалять обстановку, Толстой неохотно согласился на компромисс: он передал жене авторские права и, по-видимому, все отчисления на его творчество до 1881 года.
В дополнение к своим религиозным трактатам, Толстой продолжал писать беллетристику на протяжении 1880-х и 1890-х годов. Среди жанров его поздних работ были нравственные рассказы и реалистическая беллетристика. Одна из самых успешных среди его поздних работ была повесть “Смерть Ивана Ильича”, написанная в 1886 году. Главный герой изо всех сил пытается бороться с нависшей над ним смертью. Кратко говоря, Иван Ильич ужасается от понимания того, что впустую потратил свою жизнь на мелочи, но осознание этого приходит к нему слишком поздно.
Історія життя та вигнання Овідія — одна з найзагадковіших у царині світової літератури
А ось те, що Овідій — один із найвидатніших поетів світу, ні для кого не загадка. І глибоко символічно, що «золота доба» римської культури закінчилася смертю не Августа (14 p.), а Овідія (18 p.). Нині в туристичних довідниках можна прочитати, що Овідія поховано в румунській Констанці. Але щодо цього існує низка легенд. За однією з них, із його ім'ям пов'язана назва українського міста Овідіо-поль (Овідій + грец. поліс (місто) = місто Овідія). Мовляв, після просування Російської імперії на південь (XIX ст.) якийсь офіцер знайшов старовинний надгробок із написом «Овідій». Там заклали фортецю, а згодом виросло місто. Можливо, це вигадка, можливо — дійсність (у реальність Трої теж спочатку не вірили). Та головне не те, де Овідій похований, а існування численних легенд про місце його поховання. Подібно до цього сім еллінських міст сперечалися, у якому з них народився Гомер. В обох випадках така множинність версій свідчить про надзвичайну популярність, неминущу славу поетів. Тож Овідій не помилився, написавши в кінці «Метаморфоз»: «Рег saecula omnia vivam» («Я буду жити у віках»).
Мало хто з поетів зрівняється з Овідієм за впливом на нащадків. Мода на Овідія вперше виникла в середньовіччі ХІ -ХІІ ст., в епоху, яку охрестили Aetas Ovidiana («століттям Овідія»). Поети, які виходили з шкіл при соборах, наслідували Овідія і в придворних поемах, присвячених прекрасним дамам, і в поетичних посланнях друзям. Вплив Овідія відчувається і в віршованих перекладах біблійних текстів. Він був улюбленим поетом бродячих студентів та менестрелів ХІІ ст. Дехто, послуговуючись текстом «Метаморфоз», намагався знайти в них високоморальну мету, що співзвучна середньовічним алегоріям. З іменем Овідія йшли на страту єретики, в той же час його порівнювали з Блаженним Августином, стверджуючи: «Господь віщав через Овідія так само, як і через Августина». Розлогим відлунням у добу Середньовіччя озвалось його «Мистецтво кохання». Ще видатний французький мислитель і письменник П'єр Абеляр (1079-1142) використовує у листуванні з улюбленою Елоїзою вірші з цього твору; відповідним цитуванням відгукувалася й Елоїза. Лише на Вергілія Данте посилається частіше, ніж на Овідія, і він же – самий згадуваний автор у Чосера, якому належав один з рукописів «Метаморфоз». Саме «Метаморфози» були незамінним джерелом міфології до того часу.
Епоха Відродження принесла з собою численні новелістичні переробки Овідієвих міфів. Овідій знову увійшов у моду. Петрарка і Боккаччо просто напоєні ним, так само як і Монтень, і поети Плеяди у Франції, і великі письменники Іспанії та Португалії. Шекспір, знайомий з «Метаморфозами»за віршованим англійським перекладом Артура Голдінга, багато запозичив з тексту Овідія, зокрема для створення вставки – історії Тісба у «Сні в літню ніч» і заклинання Просперо у «Бурі».
Не менший розголос мали й «Скорботи». Недарма Овідій пророкував їм щасливу долю:
Голос мій жалібний між безкраї піде племена...
Кожне зітхання моє гучно озветься в віках.
Серед справді незчисленних відгомонів назвімо хоча б «Жалі» чільного представника «Плеяди» дю Белле та надгробні плачі («Трени») Яна Кохановського. Самодостатній елегійний дістіх Овідія, завдяки точному, рядок в рядок, перекладу Крістофером Марло «Любовних елегій» (1597), вплинув на остаточне формування англійського героїчного дістіха. В описах Мільтона також відчувається вплив Овідія (порівняй: опис Нарциса в «Метаморфозах» III 413-436 і Єви у Втраченому раю IV 457-469). В XVII-XVIII ст. міфи з «Метаморфоз» слугували невичерпним джерелом оперних та балетних тем. Цитуваннями з Овідія підкріплювали свої настанови автори поетик, читаних в Києво-Могилянській академії. Овідія наслідував Г. Сковорода («Похвала астрономії»).
Але вже у ХVІІІ ст. інтерес до Овідія почав поступово згасати. Романи надавали читачеві більш захоплюючі сюжети, з питань міфології легше було звернутися до довідників, еротика Овідія поступалась гостротою новим еротичним творам. Пуритани засуджували Овідія за аморальність, романтикам не подобалася його життєва позиція. Овідій поступився місцем Вергілію, потім на зміну латинським авторам прийшли грецькі, і, нарешті, перевага була віддана сучасній літературі.
Объяснение: