Того, как складывался великий замысел, хранит не меньше детективной интриги и острых коллизий, чем сам роман александра дюма блистательные герои романов александра дюма и сами названия его книг давно стали нарицательными. так, о верных друзьях мы говорим: неразлучны, как три мушкетера. а графом монте-кристо часто называют таинственного и богатого человека с неясным впрочем, и сами обстоятельства создания романов дюма хранят немало загадок и тайн. в начале 1840-х годов александр дюма уже прославился не только как драматург, но и как автор -приключенческих романов. известность и богатство пришли к нему во многом новому газетно-журнальному жанру – фельетону. в то время фельетоном назывались увлекательные романы, которые печатались из номера в номер, с продолжением. вся франция с восторгом читала «трех мушкетеров» в журнале «сьекль» («век»), в течение полугода заветные номера, что называется, рвали из рук, зачитывали до дыр, а некоторые главы омывали слезами. например, гибель славного портоса повергла тысячи французов в безутешную скорбь. новомодный жанр требовал от автора огромной работо и особых навыков в построении фабулы: каждой главе следовало придать определенную сюжетную завершенность, но непременно с интригующим финалом. пометка в конце главы «продолжение следует» буквально гипнотизировала читателей, возбуждала неутихающий интерес. кроме того, главы печатались по мере написания, с пылу с жару, а общий план романа существовал только в голове автора, и требовалось высокое мастерство, чтобы свести воедино разрозненные эпизоды и сюжетные линии, не растерять героев и второстепенных персонажей. по мере публикации романа-фельетона в периодике, автор уже составлял отдельные тома из напечатанных глав, а издатели выпускали их в свет. некоторое время никто не мог сравниться с александром дюма в мастерстве фельетонного романиста, а равно и в тиражах, и в доходах. но в 1843-м трон короля фельетона зашатался. роман-фельетон эжена сю «парижские тайны» вызвал огромный интерес у французской публики, и читатель проголосовал за него рублем, то бишь, франком. совокупный гонорар за это произведение в газете и в книжном издании побил все рекорды. дюма не слишком огорчился, , только его тщеславие было слегка задето – он не привык быть вторым. поразмыслив, он понял, в чем был скрыт успех «парижских тайн». хотя эжен сю был значительно слабее его как писатель, но он рассказывал о современной жизни франции, его героями стали представители всех слоев общества сверху донизу. читатели с удовольствием подсматривали в замочную скважину за жизнью великосветских особ; они узнавали себя в честных работягах; они с любопытством и одновременно с отвращением опускались в мир городских трущоб. при этом эжен сю умел лихо закручивать криминальный сюжет, интриговать тайнами, нагнетать страсти, как высокие, так и низменные. издатели убеждали дюма обратиться к современности. тот и сам планировал в будущем изобразить панораму столичной жизни в «парижских путевых очерках» – аж в восьми томах! но теперь воображение мастера пленилось новой творческой . дюма решил в первый и в последний раз взяться за роман на современную тему. прежде всего, ему нужен был захватывающий сюжет, в котором переплелись бы самые сильные страсти человеческие: любовь, зависть, алчность, стремление к власти и жажда справедливого возмездия. дюма и прежде прочитывал море разнообразной в поисках материалов и сюжетов. он не вел картотеки, он все хранил в своей массивной, подстать всей тучной фигуре, голове. и вот из глубин памяти всплыла , прочитанная лет пять назад. первым ее раскопал в полицейских архивах жак пеше и опубликовал под заглавием «алмаз отмщения». случай из полицейской хроники оказался настоящим алмазом, требующим, однако, мастерской огранки.
тощий диковатый мальчишка с разбитым лицом, неопрятный без матери и одинокий, в старом, застиранном пиджачишке на обвислых плечах, который впору был на груди, но из которого далеко вылезали руки; в перешитых из отцовских галифе и заправленных в чирки марких светло-зеленых штанах со следами вчерашней драки. Я еще раньше заметил, с каким любопытством поглядывает Лидия Михайловна на мою обувку. Из всего класса в чирках* ходил только я. Лишь на следующую осень, когда я наотрез отказался ехать в них в школу, мать продала швейную машину, единственную нашу ценность, и купила мне кирзовые сапоги..." (*чирки - обувь)
*** Источник данного материала: https://www.literaturus.ru/2016/02/glavnyj-geroj-Uroki-francuzskogo-obraz-harakteristika.html?m=1
Объяснение:
ЖІНОЧІ ОБРАЗИ. У романі «Айвенго» В. Скотт відтворює англійську дійсність часів середньовіччя, часів лицарських турнірів і подвигів на честь прекрасних дам. Проте частіше мужнім воїнам доводилося боротися не за честь жінок, а за гроші та владу. Один із героїв-злодіїв, де Брасі, звертаючись до Ровени, говорить: «Невже ти не знаєш, що честолюбство й користь породжують не менші ревнощі, ніж кохання». У XII ст. (події саме цього періоду зображені в романі) політична ситуація в країні ускладнилася міжусобною ворожнечею англосакських і норманських феодалів, та боротьбою кріпаків проти цих двох ворожих таборів. Чоловіки сперечалися, боролися, але весь цей час їх підтримували вірні подруги. Жінки, зображені В. Скоттом, мають різні характери, різні уподобання, проте всіх їх об’єднує надзвичайна духовна сила і вроджена шляхетність.
Ровена походить із давнього аристократичного роду, проте поведінка її не така вже типова для жінок того часу. Письменник неодноразово звертає увагу читача на красу цієї дівчини: вона висока на зріст, має білосніжну шкіру, благородні обриси голови й обличчя. Особливо вражають очі Ровени — очі справжньої жінки, справжньої королеви краси: «Здавалось, очі ці були здатні як запалювати, так і заспокоювати, як наказувати, так і вмовляти…».
Ровена демократична, оскільки звикла керуватися своїм серцем, а не примхами оточуючих чоловіків. Уже у першому епізоді, коли ми знайомимося з героїнею, можна переконатися у справедливості цієї думки.
Ровена виходить назустріч гостям, незважаючи на здивування та невдоволення Седріка. Це був виклик, породжений таємницею, яку вона приховувала в серці. Подорожні прибули з Палестини. А Ровена чекала новин з цієї країни, бо туди поїхав її коханий Айвенго. Ровена не менш смілива, ніж її обранець Айвенго. Ровена захищає коханого, хоча й не знає, чи залишився він живим. Так само сміливо поводить вона себе, опинившись у полоні розбійників. Хоча, з іншого боку, вона впливає на свого ворога де Бефа не сміливими вчинками, а жіночою слабкістю й сльозами. На мій погляд, образ Ровени надто ідеалізований — її вчинки можна передбачити, а тому набагато цікавішим є образ вродливої єврейки Ребеки.
Протягом усього роману автор підкреслює, що Ребека ані красою, ані благородством, ані шляхетністю не поступається представницям найславніших норманських та англосаксоньких родів: «І хоча погордливі дами, які сиділи на верхній галереї, із ненавистю дивилися на чарівну єврейку, потай вони заздрили її красі та багатству». На відміну від цих аристократичних красунь, Ровена не тільки шляхетна, а в першу чергу, добра. Саме вона врятувала Айвенго від неминучої смерті, коли його було поранено на лицарському турнірі.
Ребека — це справжній лицар, хоча й жіночої статі. Згадаємо, приміром, її слова, звернені до злодія Буагільбера: «Перед тобою стояв вибір: пролити кров невинної жінки або ризикнути своїми земними вигодами й надіями». Сама Ребека зробила правильний вибір: ми можемо припустити, що вона була закохана в Айвенго, але, шануючи його почуття до Ровени, відмовилася від будь-яких зазіхань. На захисті Ребеки були сила волі, гострий розум, а до того ж їй вже доводилося боротися із небезпекою. Дівчина розуміла, що насправді загрожувало їй та представникам її народу. Можливо, саме тому вона обрала у житті шлях небезпечний, вирішивши присвятити себе служінню людям.
У передмові автор наголошує на тому, що сюжетна лінія Ребека — Айвенго була введена їм навмисно. Головним своїм завданням він вважав довести читачеві, що справжня доброчесність не завжди винагороджується.
Кожен з нас повинен навчитися стримувати свої бажання й пристраст за життям доводить, що самозречення та пожертва своїми пристрастями заради обов’язку рідко бувають винагороджені і що внутрішнє усвідомлення виконаних обов’язків дає людині істинну винагороду — душевний спокій, який ніхто не може ані відібрати, ані дати».
З цією ж метою В. Скотт виводить інший жіночий образ — образ старої Ульріки. Колись вона була вільною і щасливою, але Це тривало недовго. Замок її батьків захопили норманці. Вони вбили батька й братів Ульріки, а її саму зробили коханкою, рабою своїх пристрастей. Минув час — і Ульріка поступово звикла до свого рабського становища. Ставши свідком визволення родового замку Торки- ля Вольфгангера військом Робін Гуда, вона вирішила помститися за роки свого приниження. Жінки, зображені В. Скоттом у романі «Айвенго», викликають повагу й шанування — вони прекрасні, вони сміливі й сильні духом.