Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного призначення і місця серед інших народів — одна з провідних у творчості І.Франка. Особливо потужно прозвучала ця тема в поемі "Мойсей", написаній поетом 1905 року, коли в Росії піднімалася революційна хвиля. Франко сподівався, що революція нарешті принесе визволення й українському народові. Поета особливо хвилювали взаємини широких мас із тими політичними силами, які могли б очолити їхні виступи.
. Для реалізації гостроактуальноі суспільно-політичної проблеми Франко обрав біблійну історію про те, як старозавітний пророк Мойсей вивів єврейський народ з єгипетської неволі.
Поема "Мойсей" розкриває глибоку віру поета у невичерпні сили народу, в те, що, попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє. Пекучий біль проймав поетове серце, коли він думав про принизливе становище українців:
Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Поет звертається до пригнобленого народу, побоюючись, що наступні покоління соромитимуться своїх батьків. Він страждає від того, що століття гніту витравили в українців найкращі національні якості й прищепили "укриту злість, облудливу покірність".
Для втілення свого задуму — показати шлях рідного народу до волі — Франко вдається до біблійного сюжету про Мойсея, легендарного пророка, який повів єврейський народ до землі обітованої. Надзвичайно тяжкою була доля Мойсея, він мав збудити в пригнобленого народу потяг до свободи, переконати його, що прагнення ситого, але бездуховного життя не може бути шляхом до щастя:
Дивіться також
"Мойсей" (повний текст)
"Мойсей" (скорочено)
"Мойсей" (реферати)
Яка тема поеми І. Франка "Мойсей"? (та інші запитання)
Біографія Івана Франка
Хто здобуде всі скарби землі, Той і сам стане їхнім рабом, І над всі їх полюбить, Скарби духу загубить.
Народ майже розгубив оті "скарби духу" і втратив віру в можливість знайти обітований край, а тому звинуватив Мойсея в усіх бідах, не оцінивши його великої пожертви, і в цьому трагедія народу. Проте Мойсей, розуміючи цю трагедію, терпляче вислуховує сповнені ненависті прокльони своїх єдиновірців, бо вірить у велич власної місії. Адже потрібен час, щоб люди поступово перебороли в собі психологію рабів.
Доля єврейського народу перегукується з долею українців, які, маючи прекрасну землю, не мали на ній волі. Іван Франко вірить, що його Україна обов'язково пробудиться і здобуде собі право на щастя:
Та прийде час, і ти...
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїй волі.
Як і всі твори Франка, поема спроектована в сучасну авторові українську дійсність. У цьому з яскравою очевидністю переконує пролог до твору, безпосередньо звернений до рідного "замученого, розбитого" народу. Ціла злива риторичних запитань виражає і біль, і сором поета, і все ж сподівання на моральне оздоровлення народу. Справді, не можуть навіки зникнути жертовність тисяч борців, які приносили в жертву людові "душу й тіло". Не могла даремно пролитися їхня кров за свободу Вітчизни. "Сила й м'якість, дотеп і потуга і все, чим може вгору дух піднятись", продовжують жити в нашому слові. Ні, не згине й чудова українська пісня, у якій "ллється туга і сміх дзвінкий, і жалощі кохання, і втіхи світляная смуга".
Поет висловлює впевненість у відродженні національної свідомості й гідності поневоленого, але не скореного великого європейського народу. Франко вірить у світле майбутнє народу. Щасливе майбуття асоціюється в поета з колом "вольних народів", де засяють і українці, де наш люд буде "хазяїном домовитим" і в своїй господі, і на своїй ниві.
"Твоїм будущим душу я тривожу" — слова великого каменяра, які варто запам'ятати кожному українцеві, якщо він усвідомлює себе справжнім громадянином, і зрозуміти просту істину: щасливе майбутнє нашої країни — це і його особиста справа. У поемі Франко розкриває нам очі на нас самих: ми йдемо до меж обітованої землі, сваримось і сперечаємось — йти вперед чи повернути назад, бо ж надто нелегка ця дорога. Але йти нею варто, хоч і трапляється ще часом терен на шляху.
Платонов, Андрей Платонович (1899-1951), настоящая фамилия Климентов, русский прозаик, драматург. Родился 16 (28) августа 1899 в рабочем пригороде Воронежа. Был старшим сыном в семье слесаря железнодорожных мастерских. Впечатления нелегкого, полного взрослых забот детства отразились в рассказе "Семен" (1927), в котором образ заглавного героя имеет автобиографические черты. Учился в церковно-приходской школе, в 1914 вынужден был оставить учебу и пойти работать. До 1917 сменил несколько профессий: был подсобным рабочим, литейщиком, слесарем и т.п., о чем написал в ранних рассказах "Очередной" (1918) и "Серега и я" (1921). По словам Платонова, «жизнь сразу превратила меня из ребенка во взрослого человека, лишая юности». В 1918 Платонов поступил в Воронежский железнодорожный политехникум, реализовав проявившийся в нем с детства интерес к машинам и механизмам. Некоторое время, прервав учебу, работал машиниста. В 1921 написал брошюру "Электрофикация" и по окончании техникума (1921) называл электротехнику своей основной специальностью. Потребность учиться Платонов объяснил в рассказе "Река Потудань" (1937) как желание «поскорее приобрести высшее знание», чтобы преодолеть бессмысленность жизни. Героями многих его рассказов ("На заре туманной юности", "Старый механик" и др.) являются железнодорожники, жизнь которых он хорошо знал с детства и юности. С 12 лет Платонов писал стихи. В 1918 начал работать журналистом в воронежских газетах «Известия укрепрайона», «Красная деревня» и др. В 1918 в журнале «Железный путь» начали публиковаться стихотворения Платонова ("Ночь", "Тоска" и др.), вышел его рассказ "Очередной", а также очерки, статьи и рецензии. С этого времени Платонов становится одним из самых заметных литераторов Воронежа, активно выступает в периодике, в том числе под псевдонимами (Елп.Баклажанов, А.Фирсов и др). В 1920 Платонов вступил в РКП(б), но уже через год по собственному желанию вышел из партии. Книга стихов Платонова "Голубая глубина" (1922, Воронеж) получила положительную оценку В.Брюсова. Однако в это время, под впечатлением от засухи 1921, приведшей к массовому голоду среди крестьян, Платонов решил переменить род деятельности. В автобиографии 1924 он писал: «Будучи техником, я не мог уже заниматься созерцательным делом — литературой». В 1922-1926 Платонов работал в Воронежском губернском земельном отделе, занимаясь мелиорацией и электрификацией сельского хозяйства. Выступал в печати с многочисленными статьями о мелиорации и электрификации, в которых видел возможность «бескровной революции», коренного изменения к лучшему народной жизни. Впечатления этих лет воплотились в рассказе "Родина электричества" и др. произведениях Платонова 1920-х годов. В 1922 Платонов женился на сельской учительнице М.А.Кашинцевой, которой посвятил повесть "Епифанские шлюзы" (1927). Жена стала прототипом заглавной героини рассказа "Песчаная учительница". После смерти писателя М.А.Платонова много сделала для сохранения его литературного наследия, публикации его произведений. В 1926 Платонов был отозван на работу в Москву в Наркомзем. Был направлен на инженерно-административную работу в Тамбов. Образ этого «обывательского» города, его советской бюрократии узнается в сатирической повести "Город Градов" (1926). Вскоре Платонов вернулся в Москву и, оставив службу в Наркомземе, стал профессиональным литератором. Первой серьезной публикацией в столице стала повесть "Епифанские шлюзы". За ней последовала повесть "Сокровенный человек" (1928). Описанные в "Епифанских шлюзах" преобразования Петра I перекликались в творчестве Платонова с современными ему «головными» коммунистическими проектами глобального переустройства жизни. Эта тема является главной в очерке "Че-Че-О" (1928), написанном совместно с Б.Пильняком после поездки в Воронеж в качестве корреспондентов журнала «Новый мир». Некоторое время Платонов был членом литературной группы «Перевал». Членство в «Перевале», а также публикация в 1929 рассказа "Усомнившийся Макар" вы
Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного призначення і місця серед інших народів — одна з провідних у творчості І.Франка. Особливо потужно прозвучала ця тема в поемі "Мойсей", написаній поетом 1905 року, коли в Росії піднімалася революційна хвиля. Франко сподівався, що революція нарешті принесе визволення й українському народові. Поета особливо хвилювали взаємини широких мас із тими політичними силами, які могли б очолити їхні виступи.
. Для реалізації гостроактуальноі суспільно-політичної проблеми Франко обрав біблійну історію про те, як старозавітний пророк Мойсей вивів єврейський народ з єгипетської неволі.
Поема "Мойсей" розкриває глибоку віру поета у невичерпні сили народу, в те, що, попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє. Пекучий біль проймав поетове серце, коли він думав про принизливе становище українців:
Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Поет звертається до пригнобленого народу, побоюючись, що наступні покоління соромитимуться своїх батьків. Він страждає від того, що століття гніту витравили в українців найкращі національні якості й прищепили "укриту злість, облудливу покірність".
Для втілення свого задуму — показати шлях рідного народу до волі — Франко вдається до біблійного сюжету про Мойсея, легендарного пророка, який повів єврейський народ до землі обітованої. Надзвичайно тяжкою була доля Мойсея, він мав збудити в пригнобленого народу потяг до свободи, переконати його, що прагнення ситого, але бездуховного життя не може бути шляхом до щастя:
Дивіться також
"Мойсей" (повний текст)
"Мойсей" (скорочено)
"Мойсей" (реферати)
Яка тема поеми І. Франка "Мойсей"? (та інші запитання)
Біографія Івана Франка
Хто здобуде всі скарби землі, Той і сам стане їхнім рабом, І над всі їх полюбить, Скарби духу загубить.
Народ майже розгубив оті "скарби духу" і втратив віру в можливість знайти обітований край, а тому звинуватив Мойсея в усіх бідах, не оцінивши його великої пожертви, і в цьому трагедія народу. Проте Мойсей, розуміючи цю трагедію, терпляче вислуховує сповнені ненависті прокльони своїх єдиновірців, бо вірить у велич власної місії. Адже потрібен час, щоб люди поступово перебороли в собі психологію рабів.
Доля єврейського народу перегукується з долею українців, які, маючи прекрасну землю, не мали на ній волі. Іван Франко вірить, що його Україна обов'язково пробудиться і здобуде собі право на щастя:
Та прийде час, і ти...
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїй волі.
Як і всі твори Франка, поема спроектована в сучасну авторові українську дійсність. У цьому з яскравою очевидністю переконує пролог до твору, безпосередньо звернений до рідного "замученого, розбитого" народу. Ціла злива риторичних запитань виражає і біль, і сором поета, і все ж сподівання на моральне оздоровлення народу. Справді, не можуть навіки зникнути жертовність тисяч борців, які приносили в жертву людові "душу й тіло". Не могла даремно пролитися їхня кров за свободу Вітчизни. "Сила й м'якість, дотеп і потуга і все, чим може вгору дух піднятись", продовжують жити в нашому слові. Ні, не згине й чудова українська пісня, у якій "ллється туга і сміх дзвінкий, і жалощі кохання, і втіхи світляная смуга".
Поет висловлює впевненість у відродженні національної свідомості й гідності поневоленого, але не скореного великого європейського народу. Франко вірить у світле майбутнє народу. Щасливе майбуття асоціюється в поета з колом "вольних народів", де засяють і українці, де наш люд буде "хазяїном домовитим" і в своїй господі, і на своїй ниві.
"Твоїм будущим душу я тривожу" — слова великого каменяра, які варто запам'ятати кожному українцеві, якщо він усвідомлює себе справжнім громадянином, і зрозуміти просту істину: щасливе майбутнє нашої країни — це і його особиста справа. У поемі Франко розкриває нам очі на нас самих: ми йдемо до меж обітованої землі, сваримось і сперечаємось — йти вперед чи повернути назад, бо ж надто нелегка ця дорога. Але йти нею варто, хоч і трапляється ще часом терен на шляху.
Объяснение: