Рассказ интересен тем, что в нем описаны реальные события. Действительно, послевоенное время было очень тяжелое. Герою пришлось нелегко выживать, часто он ложился спать, только выпив кипятка. Еще совсем ребенок, он выживал вдали от матери, недоедая и тоскуя по дому.
Еще рассказ интересен поступками героя. Несмотря на голодную жизнь, он остается честным, скромным, порядочным.
Восхищает своим характером Лидия Михайловна. Учительница французского отличается огромнейшей добротой, милосердием и человечностью.
3 Самостоятельная жизнь началась у героя в 11 лет. когда он отправился в райцентр на учёбу в пятый класс. Его ждали тяжёлые испытания: голод и одиночество. Автор пишет от имени рассказчика: «Но самое страшное начинаюсь, когда я приходил из школы». Самым страшным была тоска по родной деревне, по родным людям и душевной теплоте, которая наваливалась на одинокого ребёнка
Объяснение:
Космос изучают для того что бы знать какие планеты существуют, есть ли на них жизнь. Знать созвездия, звезды. Если бы мы не знали что такое космос мы бы не узнали естественный спутник Земли : Луна Не знали бы что Солнце это большая звезда. Большинство людей мечтало бы полететь на Солнце, если бы не знали что на нём можно сгореть.Считают, что изучение других планет и космического пространства в общем, даст человечеству толчок в развитии в таких областях, как здравоохранение, безопасность и добыча полезных ископаемых. Вот еще десять причин, которые говорят в пользу того, чтобы человечество стало настоящей космической расой.
Специфічною для культури епохи стала розмаїта мовна атмосфера, що склалася внаслідок Великого переселення народів на європейських теренах і багатоетнічності культури Візантії. Це "багатоголосся" мов етносів відбивала усна світська культура. Утвердження ж єдності, непорушності церкви та її духовної влади потребувало мовної єдності. У Візантії мовним чинником об'єднання етносів та підтвердження зв'язків візантійської культури з античною стала грецька мова, у Західній Європі - латинська мова.
Теоцентризм зумовив особливості розуміння простору і часу. Згідно з геоцентричною моделлю Всесвіт обертався навколо створеної Богом нерухомої Землі. Це відповідало даності та незмінності настанов християнського світогляду. Єдиним "володарем" часу стала церква, розділивши його на земний (плинний) і сакральний (статичну вічність, адекватну вічності та незмінності Бога та його влади). Церква визначала і ритм буття людини протягом дня (за до служб) та року (за до церковного календаря).
У контексті християнської парадигми світобачення було сформовано нове розуміння історії людства - як руху від акту створіння світу до неминучого Страшного Суду. Невідомість часу його настання спричинила есхатологічніть (від грець. - останній, кінцевий) - постійне очікування кінця світу та розплати за гріховне буття. Це просякало земне життя людини трагізмом і драматизмом і водночас ставало для неї пересторогою, спрямовувало буття індивіда на втілення християнських чеснот, духовне вдосконалення, прилучення до непорушних вищих духовних релігійних цінностей.
Їх одвічна значущість, як і статичність геоцентричної моделі світу, який був створений Богом у досконалості, закарбовували сталість, канонічність духовних орієнтацій. Людина, дотримуючись традицій, уникала новацій, збагачення наукового знання про світ, оскільки освячена авторитетом (отців церкви зокрема) точка зору для неї була безперечною.
Значущим для епохи було надання образу людини конфліктності, дуалістичності. Як найвище створіння Бога вона душею належала сакральному світу, тілом - земному. Засобом вирішення цього конфлікту став аскетизм - свідоме зречення земних благ, насолоди земним буттям заради торжества духу. Аскетизм проголошував першість ідеалу духовної краси, духовного звеличення людини, яке досягалося усамітненням і самообмеженням, приборканням пристрастей тощо. Одним із утілень аскетизму було чернецтво, яке демонструвало втілення християнських чеснот самим монастирським життям. Однак монастирі стали не тільки "оазами" світу сакрального на землі, а й осередками організованого господарства, що в подальшому зробило церкву одним із основних землевласників.
Глобальні зміни характеризували художню культуру, якій була притаманна диференційованість. Сакральне мистецтво в канонічних формах, спрямоване на втілення релігійної образності та ствердження первісної значущості душі, зосереджувалося в монастирях і церквах. Переважно в усних, варіативних формах існувало світське мистецтво. Орієнтоване на втілення земного начала, воно переважно малоцехову організацію. Тільки в цих осередках було можливим становлення засад професійної освіти, що надзвичайно важливо з огляду на зростання значущості професіоналізму в мистецтві. Однак у цілому мистецтво розумілося як ремесло.
Змінилися роль і місце митця в соціумі. Теоцентричні уявлення унеможливлювали індивідуальність мистецького бачення та відтворення світу, формуючи уявлення про художника як анонімного посередника між небесним і земним світами, інструмент у руках Бога-творця.
Церква як головний замовник мистецтва визначала й систему засобів і принципів художньої виразності, відповідних дохристиянській ідеології. Фундаментального значення набули алегоризм і символічність, які дозволяли трактувати світ земний як відбиття світу небесного і надавали мистецтву епохи, крім наявного, ще й прихованого, таємного змісту.
Теоцентричні орієнтації епохи позначилися і в наданні першості ідеологічній, виховній, сугестивній (навіювання) та дидактичній функціям сакрального мистецтва. Для церкви воно стало одним із засобів утвердження у свідомості неписемних, неосвічених мас неземної величі божественного начала та значущості релігійних настанов. У доступних і водночас вражаючих уяву образах мистецтво "розповідало" людині сакральну історію та виховувало її в належному дусі, створюючи перед нею картини як небесної благодаті, так і Страшного Суду.