Повість розповідає читачеві про боротьбу українського народу з польською шляхтою. Широке, епічне зображення цієї боротьби визначило патріотичний пафос повісті.
Головний герой повісті Тарас Бульба не умовно-богатирський образ — він наділений конкретними історичними рисами. Гоголь правдиво малює образ козака тієї суворої епохи. Лише в рідкісні проміжки затишшя Тарас повертається до мирного сімейного життя; решту часу він — воїн, віддає себе служінню вітчизні.
Тарасу не властиві коливання, він завжди знає свою мету; свій борг він бачить в бездоганному служінні батьківщині, звідси витоки його безстрашності і мужності.
«Груба прямота вдачі» Тараса Бульби протиставлена зніженості польської шляхти і тим представникам козацтва, які переймали її звички. Вірність батьківщині, кохання до неї для Тараса вище кровного споріднення і особистої прихильності. Тим страшніше трагедія, яка торкнулася його родини.
Було у полковника Бульби два сини, старший — Остап і молодший — Андрій. Остапа Гоголь поряд з іншими козаками наділяє богатирськими рисами. В Остапі ми бачимо продовжувача батьківської справи, Тарас ним пишається. Для Остапа, як і для інших козаків, немає нічого дорожче вітчизни, і для неї він готовий разом з усіма перенести найстрашніші муки і смерть. У сцені страти Остап, що піддається нелюдським тортурам, не втрачає мужності, знаючи, що його загибель не марна. А ось Андрій — людина більш тонка, він вміє цінувати красу в навколишньому житті.
Закохався козак в молоду польську панночку і перейшов на сторону ворогів, зрадивши і батьківщину, і батька, і товаришів своїх. Бульба сам стратив свого сина, який зрадив батьківщині і народу. Андрій ставши на шлях зради, «пропав для всього козацького лицарства», не став молодий козак захисником рідної землі, а разом з ворогами став вбивати своїх колишніх друзів і товаришів.
Образи двох братів — це два можливих людських життєвих шляхи. Це або безсмертя в ім’я народного щастя, або безславна смерть зрадника, ім’я якого нащадками якщо й буде згадуватися, то з ненавистю і ганьбою
Когда Мцыри убегает, никак не может жить сам в одиночку, нет еды, которую тебе готовят, негде поспать. И таким путём он возвращается в монастырь. Но он чувствует, что сделал большую ошибку, и что вскоре умрёт. Мцыри понимает, что в первую очередь нужно ценить то, что ты имеешь, ценить тех, кто всегда был рядом с тобой, кормил тебя, вырастил, и тех кто тебе достичь всего, что ты имеешь!Счастье и трагедия Мцыри сливаются воедино в тот миг, когда он решается вернуть себе все утраченное. Его побег из монастыря — это отчаянная попытка обрести все ранее утраченное, одновременно отравленная пониманием неизбежной неудачи. Огромный мир с его красотами и соблазнами открывается перед Мцыри. Торжествующая природа Кавказа, шепчущие о земных наслаждениях листья деревьев и голоса птиц, прекрасная и загадочная девушка… Все это могло бы составить счастье Мцыри, но сам он видит его в другом. Возвращение на родину, хотя бы и для того, чтобы «тлеть в земле родной» — это и только это по-настоящему манит Мцыри. И в то же время он знает: на родине его давно никто не ждет, мертвы его близкие и разрушен отчий дом. На несколько кратких секунд Мцыри видит счастье в упоении битвой, победив в страшном поединке барса. Но и здесь память о родине не оставляет его: «быть бы мог в краю отцов / Не из последних удальцов».
Получается, что для Мцыри счастье невозможно: оно было разрушено еще в младенчестве, и в этом мире герой не сможет добиться желаемого. Не может он обрести счастья и в тишине монастыря, как это сделал его прототип, пленный горец, прижившийся в монастырских стенах, провевший там всю жизнь и рассказавший об этом поэту. «Пламенная страсть» к свободе не находит своего удовлетворения и уничтожает Мцыри, уже вкусившего вольной жизни и не могущего вернуться в плен. И все же Мцыри можно назвать по-своему счастливым, ведь одну тюрьму, тюрьму духовную, он все же преодолел и умирает внутренне свободным.
Перед его взором — Кавказ, куда стремится его неукротимый дух, по смерти получивший свободу и успокоение.