Идея: прожить короткую, но яркую жизнь.
"Живое пламя" - рассказ о том как порой бывает коротка жизнь. Автор говорит о маках, как не о цветах а как о чёмто большем, будто они всё чуствуют и всё понимают.
Он сожалеет о том, что через два дня дивный костёр мака потухает, он будто гибнет. Рассказ вызывает у меня разные чувства. Грусть ни о чем становится грустно, как иногда бывает в дождливый день, когда за окном грязь и слякоть, а где-то далеко за городом слышны грусные отголоски грома, который тихо замолкает, ещё безуспешно пытаясь разрозится новым шумом.
Текст заставляет задуматься о тех, кто отдал на войне за нас свои жизни, кто не побаялся смерти и погиб зная, что он не зря прожил жизнь.
Памят об этих людях будет жить вечно. А мак, как их символ, будет напоминать людям о тех, чьё " живое пламя" потухло, успев только-только разговнься в полную силу.
Мак как живое пламя души человека.
На будущее:
ТЕМА — объект художественного отражения.
СЮЖЕТ — основные эпизоды событийного ряда в их художественной последовательности
КОМПОЗИЦИЯ — структура художественного произведения.
ИДЕЯ ХУДОЖЕСТВЕННОГО ПРОИЗВЕДЕНИЯ - главная мысль о том круге явлений, которые изображены в произведении; выражается писателем в художественных образах.
Объяснение:
Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, і спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь…
Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. І якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині…
Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки».. Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, що волі не загубиться, не вивітриться? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати… Скільки разів на день ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на нівдорозі…
Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На даль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, а ніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От… І знов питання.
Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді.